Він мене не слухає! Вона
ніби не чує мене! Він мене не
розуміє! Або навіть: Вона ніколи не робить того,
що я їй кажу! Ці слова ми часто чуємо в розмовах різних осіб. Але чи задаємо ми собі питання, що кожен з нас має різні потреби і різні способи їх задоволення?
Октавія Удреску та Децебал Попеску є фасилітаторами ненасильницького
спілкування і займаються цим з 2020 року, коли
вони почали проводити семінари та майстер-класи з метою створити спільноту людей, здатних говорити налагоджуючими та автентичними
способами.
Ми запитали Децебала, чому він проводить ці семінари з ненасильницького
спілкування: «Є кілька причин: одна з них – моє переконання у тому, що всі люди
мають шанс на щасливіше і більш повноцінне життя. Нас навчили, і в цьому немає
нічиєї провини, вести розмову на кшталт: я маю рацію, а ти ні; це правильно, а
це неправильно. Що ж, завдяки своїй практиці на семінарах я зрозумів, що,
можливо, ми бачимо речі по-різному і за бажанням кожен із нас може знайти
спосіб задовольнити як власні потреби у зростанні та розвитку, так і потреби
іншого. Як на мене, це чудово!»
Октавія розповіла, як реагували люди, які приходили на семінари, коли усвідомлювали,
що всі ми маємо різні стратегії задоволення своїх потреб: «Люди підходили до
мене і казали: Я навчилася слухати! Раніше я не мала терпіння слухати, вважала те, що говорить інша людина, дурницею, а тепер я мовчу. І принаймні я слухаю і дізнаюся багато цікавих речей. Це неможливо якщо виходити з того, що ми найрозумніші
і не скажемо собі: послухай, що говорить інший, спробуй зрозуміти його всесвіт.
Якщо ми це зробимо, будемо здивовані результатом. Адже ідеї інших людей не менш
цікаві і не виключено, що у нас однакові наміри, але ми формулюємо і
намагаємося втілити їх по-різному. У кожного свій спосіб реалізації цих
стратегій. Це захоплююче! Для мене людська природа є захоплюючою і ця свідома
комунікація приносить «рятівне коло» для розуміння самого себе, допомагає
відповісти на запитання: Чи справді я цього хочу? Відколи у мене з’явилися
діти, я дивлюся на них і намагаюся згадати, як я реагувала в дитинстві на різні
ситуації, що я робила тоді, що я робила, особливо в підлітковому віці, як я
поводилася, чи кричала на маму, чи грюкала дверима… Звичайно, що так! Але
чому я це робила?»
Октавія зізналася, що вперше застосувала ці техніки вдома у стосунках зі
своїми доньками, сприйнявши цей досвід як виклик. І що з того вийшло? «Я маю
набагато кращі стосунки з собою та своєю сім’єю і з більшим розумінням ставлюся
до них, коли вони кажуть мені «ні». Я розмовляю зі своєю донькою, яка вже
доросла, їй 20 років, і мені потрібно, щоб вона допомогла мені розвісити
білизну, наприклад. Я домовляюся з нею і кажу: «Мені потрібна твоя допомога», а
вона знає принципи і каже: «Бачиш, ти була пасивно-агресивною до мене, коли сказала
це і спробувала перекласти провину на мене». А я відповідаю: «Я була не права, як
би ти хотіла, щоби я поступила в майбутньому?». А вона мені каже: «Я б хотіла,
щоб ти завчасно казала мені, коли тобі потрібна моя допомога, а не змушувала
мене робити це негайно!» Я кажу: «Гаразд, я сьогодні збираюся прати, тому я б
хотіла, щоб ти допомогла мені випрати білизну протягом наступної години». Я була
шокована тим, що це працює! Але в той час, коли вимагала від неї зробити щось
негайно, нічого не відбувалося. Тепер, коли я усвідомлюю, що мені також можуть
сказати «ні» і запитую «а коли тобі було б зручніше це зробити?», я добиваюся
бажаного. Тому що це насправді людська потреба робити внесок, яку ми всі маємо,
але ми хочемо мати цю свободу (ред. – вирішувати), коли і як робити свій внесок.»
Також від Октавії ми дізналися, що завдяки самоспівпереживанню ми можемо
легше приймати «ні»: «Треба усвідомлювати, що це важкий момент, коли на твоє
прохання тобі відповідають з «ні», та задуматися над тим, що слід зробити, щоб
відчути себе трохи краще. Я маю на увазі фізично, тому що коли хтось каже нам «ні»,
особливо в родині, ми сприймаємо це дуже близько до серця, живіт стискається і
часто приходить думка: «він/вона мене не любить». Але треба зрозуміти, що в цих
випадках не йдеться про почуття, у дійсності для неї чи нього в ту мить дуже
важливо робити щось інше». Треба з цим змиритися. У таких випадках я кажу собі:
«Йду подивлюся на квіти або помалюю чи мені краще зробити щось, що може принести
мені втіху і розраду!»
Щодо учасників семінару Децебал Попеску сказав: «Ми хотіли б мати більшу і
більш гендерно збалансовану аудиторію, але більшість людей, які відвідують наші
семінари, – це жінки, які зацікавлені в покращенні стосунків, головним чином, з
собою. Нам було особливо приємно мати велику аудиторію батьків, як мам, так і
тат, батьків підлітків. І, як завжди, ми намагаємося забезпечити простір, де
всі голоси можуть бути почуті. Це був чудовий досвід, коли ми дали кожному з
учасників дві-три хвилини, щоб розповісти, чому вони прийшли на семінар. А
наприкінці я запитав їх, як це було для вас, коли вас вислухали, не перебиваючи
протягом двох-трьох хвилин? І їхня відповідь була: «Ви маєте на увазі, що ми
повинні робити те саме з нашими дітьми?.»
Це дуже необхідний досвід для всіх, адже всі ми хочемо спілкуватися і без
вікових обмежень. За винятком того, що аби бути ефективними для дітей допідліткового віку, воркшопи з ненасильницького спілкування повинні проводитися батьками і дітьми в тандемі.