Історію людства, спільнот та окремих людей також можна пізнати завдяки тваринам. Археологи, які сьогодні викопують з-під землі найдивовижніші для нас артефакти, також повертають до життя рештки свійських тварин. Археозоологія – це дисципліна, яка вивчає взаємовідносини історичної людини зі світом тварин, тобто одомашнення, харчування людини, економіку тварин, обряди поховання і т.д. Археозоологія відрізняється від палеонотології, яка вивчає еволюцію тварин і людини безвідносно до їхніх можливих взаємовідносин, і палеозоології, яка вивчає вимерлих тварин. Завдяки археозоології ми дізнаємося, що верблюд, ссавець, характерний для тропічних і пустельних регіонів Африки, Азії та Австралії, знайшов для себе окрема місце в румунській історії.
Великий жуйний травоїдний ссавець, верблюд також присутній в Румунії у трьох різновидах: дромедар або одногорбий верблюд, бактрійський верблюд або двогорбий верблюд, а також гібриди цих двох видів, які мають один великий і один маленький горб. Верблюд, якого називають «кораблем пустелі», використовувався як транспортний засіб, оскільки він може долати великі відстані з невеликими запасами води та їжі в організмі. Одомашнений близько 5000 років тому, верблюд дає м’ясо, молоко і вовну, а в разі нестачі їжі м’ясо верблюда придатне для споживання.
Адріан Белешеску має ступінь доктора біології та історії і є зооархеологом в Інституті археології ім. Васіле Пирвана, що діє при Румунської академії. Він дослідив рештки верблюдів, знайдені на археологічних розкопках в Румунії і представив хронологію відкриттів. Найдавніший верблюд в Румунії датується 2-4 століттями і був знайдений в Добруджі, на території колишньої фортеці Ібіда в повіті Тульча. «60 років тому були опубліковані дані про перші рештки верблюда, які були знайдені в Діноджеції, Гарвені Тульчанського повіту. Там проводилися систематичні археологічні дослідження на рівні ІХ-го – ХІІ-го століть, починаючи з візантійського періоду. Була знайдена фаланга І camelus bactrianus, тобто двогорбого верблюда. Більш ніж через 40 років, у 2007 році, була ще одна знахідка в Новіодунумі, сьогоднішній Ісакчі, також у повіті Тульча, на березі річки Дунай. Ці рештки були знайдені на рівні ХІ-го століття.»
Агігьольські верблюди, Добруджа, є частиною важливого фауністичного матеріалу, виявленого в 2007 році. Це шість дорослих верблюдів, ідентифікованих за щелепами, кістки яких не мають жодних ознак людського втручання та слідів зубів хижаків. Це свідчить про те, що вони були швидко поховані, як пояснив Адріан Белешеску. «Ми, напевно, задамося питанням, як кістки цих тварин опинилися в землі? У нас не так багато інформації з місця розкопок і на це запитання важко відповісти. У мене є теорія, що відсутність слідів розрізання, нарізки, розчленування може свідчити про те, що ці тварини померли за короткий час через хворобу і були швидко поховані, щоб уникнути поширення хвороб. На користь цієї теорії свідчать нещодавні палеогенетичні та мікробіологічні дослідження, які підтверджують ідею, що ці тварини, а саме верблюди, є переносниками чуми. Великі епідемії прийшли з Азії і, крім мишей і щурів як переносників збудника блохи, верблюди, схоже, також відігравали дуже важливу роль. Бактерія, що викликає чуму, була навіть знайдена у зубному камені верблюдів, яких я досліджував.»
Інші верблюжі сліди у румунському просторі були знайдені у Тімішоарі, фортеці, завойованій турками в 1552 році і керованій ними до 1716 року. Тут ми маємо дві нижніх щелепи, знайдені під час розкопок у центрі міста. Але верблюди існували в Центральній та Східній Європі задовго до приходу османів. Адріан Белешеску. «У Центральній та Східній Європі верблюди поширені в багатьох поселеннях. Їх присутність може бути головним чином результатом розширення Римської імперії та передислокації військових підрозділів з близькосхідних або африканських провінцій, де цей вид тварин часто зустрічався. Так, остеологічні докази були знайдені в Німеччині, Швейцарії, Австрії, Угорщині, Сербії, Болгарії. У ранньому середньовіччі ми маємо знахідки в Діноджеції та Новіодунумі, IX-го – XII-го століття, коли ці тварини були присутні на цій території завдяки римсько-візантійському впливу.»
Османи, присутні у Центральній Європі в другі половині XVI-го і на початку XVIII-го століть, привели з собою і верблюдів, – розповідає Адріан Белешеску. «З проникненням турків в Європу ми стали свідками нового присутності цього виду тварин, який відносно добре задокументований в Угорщині протягом XV-го – XVII-го століть. Присутність цих тварин на румунській території в основному пов’язана з тим, що вони використовувалися перевезення військового і цивільного вантажу. Ймовірно, в умовах нестачі продовольства їх також використовували для харчування. У XVІ-му – XVII-му століттях в регіоні Банат, який перебував під турецькою окупацією, існували заїжджі двори, де верблюжатина подавалася як їжа. Присутність цих тварин в Румунії засвідчена принаймні до ХХ століття. Існує фотоархів артилерійського полку періоду Першої світової війни в Добруджі, де ми бачимо, що гармати були запряжені верблюдами.»
Типовий для теплих регіонів, верблюд має довгу трансконтинентальну історію. І ця всесвітня історія включає в себе і румунський регіон.