БУКОВИНА ЗЕМНА І НЕБЕСНА

Це враження від чарівної подорожі, можливо, занадто емоційне, але хіба ж можна індиферентно розповідати про Південну Буковину.

Василь Каптару, 15.02.2010, 19:29

Це враження від чарівної подорожі, можливо, занадто емоційне, але хіба ж можна індиферентно розповідати про Південну Буковину, дивовижний край, який мені пощастило відвідати на Різдво (за новим стилем) завдяки конкурсу, який проводила Всесвітня Служба Радіо Румунія, і ця подорож залишила фантастичні враження.

Святині

Лише в Південній Буковині розташовані унікальні монастирі, храми яких вкриті не лише внутрішніми, що традиційно і для України, а й зовнішніми фресками, з них мені пощастило побачити — Хумор, Воронець, Сучевицю та Молдовицю. Як пам’ятки зодчества та фрескового живопису ІІ половини ХV– І половини ХVІ століть, вони включені до реєстру всесвітньої культурної спадщини ЮНЕСКО. Дивовижні відчуття охоплюють людину перед цим дивом, що крізь майже п’ять століть, під вітром і дощем зберігає в усій яскравості фарб творіння давніх митців, натхненних вірою. Біблійні події, сонми святих та події з їхніх житій зображені на стародавніх стінах. І золота Молдовиця, і маленький затишний Хумор, що в цю різдвяну пору потопав у снігу, і Сучевиця, храм якої — єдиний у світі, що має два іконостаси, і решта цих монастирів справляють незабутнє враження на кожного.

Хоча ні стародавня, заснована господарем Молдови Штефаном Великим, одним із найшанованіших в Румунії державним діячем і святим, Путна, ні знаменита своєю ажурною вежею Драгомірна, не мають зовнішніх розписів, відвідання їх стане незабутнім не тільки для прочанина, але й просто для туриста.

І в монастирях Сучавського повіту, і в монастирі Нямц вразила мене несподівана відкритість. Майже кожен монастир має свій музей, де зберігаються старовинні коштовні церковні речі, ікони, давні рукописні й друковані книги та інші пам’ятки, пов’язані з історією монастиря. Черниці або ченці познайомлять бажаючих з історією монастиря, обставинами його заснування, й відвідувач піде, збагачений і знаннями, і духовним пожитком. Таким чином, буковинські монастирі здійснюють ту саму місію, яку взяли на себе при заснуванні, будучи не лише місцями молитви й усамітнення, не лише зцілюючи людські душі, а й поширюючи християнську культуру й духовність між світськими людьми.

У цьому плані є дуже цікавим монастир Нямц, розташований поблизу міста Тиргу-Нямц. Із 1807 р. при ньому діяла друкарня, що видавала духовну літературу румунською та церковнослов’янською мовами кириличним (церковнослов’янським) шрифтом. Можливо, не всім в Україні відомий цікавий факт, що від появи перших писемних пам’яток румунською мовою до 1860 р. у Молдові та Волощині офіційно застосовувався саме цей шрифт. Два зали в експозиції монастирського музею присвячені діяльності цієї друкарні: відвідувачі можуть побачити книги ХІХ ст., видані кириличним шрифтом від початку її заснування, вирізьблені з дерева кліше, з яких друкували книжкові ілюстрації та оздоби, давні друкарські верстати й навіть касу зі шрифтами.

Серед видатних постатей, що пов’язали Україну й Румунію, є св. Паїсій Величковський (1722 — 1794), вихідець зі старовинного українського священичого роду, нащадок українського поета й перекладача ХVІІст. Івана Величковського. Крім інших місць, св. Паїсій подвизався в Києво-Печерській лаврі, там певний час працював у друкарні, на Афоні й нарешті в монастирі Нямц. Нині в його келії діє музей, у якому частково збережена, а частково відтворена вся обстановка, якою вона була за життя святого — його книги, ікони, перед якими він молився, речі, якими він користувався при служінні, також є експозиція у вітринах. У монастирській церкві покояться нетлінні мощі святого Паїсія, збереглася його могильна плита.

Сучава

Уперше в житті ступити на румунську землю мені пощастило саме в Сучаві. Нині Сучава є головним містом однойменного повіту й Південної Буковини загалом, а в 1391– 1564 роках вона була столицею Молдовського князівства. До наших днів тут збереглася визначна пам’ятка старовини — Тронна фортеця. Навіть зазнавши сильних руйнувань, вона зберігає донині ту велич, яку отримала за молдовських господарів.

Щоби краще ознайомитися з історією Південної Буковини й Румунії загалом, варто відвідати місцевий історичний музей, експозиція якого відображає історію краю від часів культури Трипілля-Кукутень (а саме така є міжнародна наукова назва трипільської культури, вплив якої й досі відчувається в народному мистецтві України та Румунії) й до середини ХХ ст. Давні та старовинні предмети побуту, зброя, монети і грамоти не залишать байдужими відвідувачів. Окремий зал займає експозиція, що зображує нараду у Штефана Великого, постаті самого господаря, його тодішньої дружини, одного з синів, також найвищих посадовців держави, вбрані в одежі та прикраси, повністю відтворені за давніми картинами та збереженими зразками автентичних тканин і ювелірними виробами. Частину експозиції музею становлять твори живопису буковинських художників ХVІІІ — початку ХХ ст.

Фортеці

На одній з високих, укритих лісами гір, багато віків охороняє місто Тиргу-Нямц фортеця Нямц. Дорога круто здіймається вгору, нарешті мандрівники мостом, прокладеним на кам’яних підпорах через глибоке урвище, потрапляють у фортецю. Від краєвиду, який відкривається звідти, перехоплює подих. Нещодавно твердиню було відреставровано, тепер тут мирно, подвір’ям бродять відвідувачі з фотоапаратами, а між тим кожен камінь цієї фортеці пам’ятає криваві бої, оборону від турків. Зараз тут діє музей, експозиції відкриті в усіх приміщеннях — залі для нарад, зброярні, в’язниці… Вражають купи золотих і срібних монет у колишній скарбниці. Нямц був однією з фортець оборонної лінії, вибудованої Штефаном Великим, до цієї лінії входили й українські фортеці — Хотин, Кілія та Білгород Дністровський, що колись належали до князівства Молдови.

Тронна фортеця в Сучаві — другій столиці Молдовського князівства — ще тільки чекає на свою реставрацію, хоча роботи вже частково розпочалися. Всім тим, кого цікавлять напівуцілілі стіни й вежі, різні лабіринти, таємні підземні ходи й підвали, раджу терміново поїхати до Сучави відвідати фортецю, поки її ще не відреставрували, й відчути себе дослідником романтичних руїн, овіяних славою. Тоді в наступний свій приїзд до Сучави ви зможете порівняти, оцінити працю науковців і реставраторів, оглянути відновлену Тронну фортецю, більше довідатися про її історію з музейної експозиції — але перше враження все одно залишиться у вас найсильнішим і незабутнім. За віки змінилася фортеця, саме місто Сучава, розташоване під горою, змінилися побут і звичаї, але коли стоїш на стародавній стіні, споглядаючи на місто, спадає на думку, що так само дивився хтось із оборонців фортеці віки тому, і так само перехоплювало йому подих від простору, який відкривається з фортечних мурів.

Природа

Гори, порослі хвойними або змішаними лісами, мають бути гарними кожної пори року — і зеленого літа, й барвистої осені, але взимку, коли кожна гілочка вкутана снігом, через який вона ледве показується, гори стоять немов у пухнастому білому мереживі, яке сяє морозяними іскрами під прохолодним зимовим сонцем, від буковинських краєвидів просто неможливо відвести очей.

У час відлиги сніг сповз у долини, показалися зелені верхи, попливла крига по бистрій Молдові, низькі хмари опустилися між горами — кожної пори року й кожної пори дня гірські пейзажі Південної Буковини є мальовничими. Але ніщо не вражає так, як дорога з Палтіну до Кимпулунга — шалений серпантин стрімко спускається вниз, а з обох боків відкриваються фантастичні краєвиди, кожен із яких міг би стати знахідкою для художника й лягти в основу шедевра живопису.

Ці місця надихали Ольгу Кобилянську, яка тут народилася (в м. Гура Хуморулуй) і виросла (в Кимпулунзі), та Юрія Федьковича, який певний час мешкав у Кимпулунзі, а також у Тиргу-Нямці.

Подорож до центру землі

Якщо ви раптом вирішите дістатися центру землі, зовсім необов’язково, подібно до героїв Жюля Верна, спускатися, ризикуючи власним життям, у кратер вулкана. Для початку такої подорожі цілком підійде соляна шахта в с. Качіка (румунською) або Качка (українською) в Сучавському повіті Румунії.

Село було засноване в часи правління Марії Терези у ХVІІІ ст. саме біля місця видобутку солі. Крім румунів, тут мешкають вихідці з Галичини — українці та поляки. Кожна національна громада має в селі свою церкву. Тутешні українці є греко-католиками, в їхній парафіяльній церкві нині служить о. Миколай Николаїшин, який показав нам храм та оповів його історію. Саме в цій церкві хрестили Ольгу Кобилянську, яка народилася недалеко звідси в м. Гура Хуморулуй.

Із білої споруди на околиці Качіки розпочинається захоплюючий спуск під землю. Коридори, сходи, підземні зали, видовбані у товщі солі, вражають відвідувача. На відносно невеликій глибині відчувається запах нафти, проте, коли заглибитися в соляну шахту ще нижче, повітря стає легким і здається чистим через сильну насиченість сіллю. Стіни й підлога, а також східці мають сірий колір і здаються видовбаними в камені, проте все це — не камінь, а сіль, просто вона з домішками. Трапляється і чиста кристалічна сіль на стінах і склепінні шахти, немовби застиглими потоками дивовижної форми.

Якщо на землі в Качіці кожна конфесія має свій храм, то під землею і православні — румуни, і греко-католики — українці, й римо-католики — поляки — всі разом, капличка св. Варвари-великомучениці, покровительки шахтарів, належить усім конфесіям. Вона так само створена в шарі солі, має вирубані в солі вівтар і казальницю. А в ці передріздвяні дні в капличці стояла шопка, і під багатометровою товщею землі якось по-особливому сприймається це нагадування про народження Спасителя в убогій печері у Віфлеємі, згадується про те, що перші християни збиралися в катакомбах.

У шахті є водойма, є залишки колій, по яких колись возили видобуту сіль, є облаштований спортзал. Разом із тим соляна шахта в Качіці й нині продовжує працювати за своїм первісним призначенням, видобуваючи сіль. Як це робили колись, допоможе уявити невелика експозиція при вході-виході, де представлені старовинні інструменти, лампи та незвичайні зразки кристалічної солі. Проте така старовинна гасова лампа нам не знадобилася: в шахту проведено електричне освітлення. Відвідання соляної шахти є цікавою туристичною можливістю, до того ж, корисною для здоров’я дихальної системи.

Румунське Різдво

Румунська православна церква, як і багато інших православних церков, відзначає перехідні свята за старим стилем, а неперехідні — за новим. Тобто, Святвечір, перший і другий день Різдва в Румунії припадають відповідно на 24, 25 і 26 грудня.

Передріздвяна атмосфера зустріла нас уже на сучавському вокзалі — колядкою, що лунала з динаміка. Прикрашені ялинки перед будинками й на міській площі, інколи за запозиченою від німців традицією віночки на дверях, колядки на всіх радіопрограмах і телеканалах, святкова ілюмінація на вулицях — усе сповнює душу передчуттям свята.

На Святвечір в Румунії, так само, як і в Україні, готують дванадцять пісних страв, серед яких неодмінною й головною є кутя. У пансіонаті «Пассіфлора», де ми мешкали, традиції дотримувалися й наготували всі дванадцять страв у кількості явно більшій, ніж могла вміститися в гостей. Особливо мені сподобалася румунська кутя: її роблять лише з пшениці, горіхів і меду, на відміну від української куті, в ній немає ані маку, ані родзинок. На Різдво, а також на Великдень печуть козонак — солодкий хліб, трохи подібний до горіхового рулета, також у ньому багато кориці, є какао, можуть бути цукати.

У Святвечір подарунки румунським дітям приносить Дід Мороз, вірніше, «Дід Різдво» — Мош Крачун, як його звуть в Румунії. Звичайно, він приносить подарунки у своєму мішку не всім дітям, а лише чемним і слухняним, а щоб отримати подарунок, треба розповісти Дідові Морозу віршик чи заспівати пісеньку. Завітав Мош Крачун і до «Пассіфлори» й під ялинкою в присутності всіх гостей вручив подарунки тим, хто їх заслужили. Правда, була чутка, що він несправжній, але ж уявіть собі, як зможе один-єдиний Дід Мороз принести в купу місць купу подарунків одночасно! Звісно, він має помічників, а ви думали?

Мушу зізнатися, що в мене, як у людини міської, поїздка на возі, запряженому конем пов’язується з таким катанням у дитинстві. Як я побачила, тут часто можна зустріти віз або сани, запряжені конем місцевої породи, всі коні мають червоні китиці на збруї — щоб, як кажуть, «ніхто не зурочив»; коні тут і зараз використовуються в господарстві. Таку подорож, як у дитинстві, подарувала на Різдво своїм гостям «Пассіфлора», влаштувавши поїздку на возах в гори. По дорозі нам траплялися колядники, діти ходили колядувати, вбрані повністю в народний одяг. Цього дня можна було побачити й дорослих у народному вбранні, що йшли так до церкви або в гості.

Святкова атмосфера, чудові гірські краєвиди, дзвоники в кінській упряжі, веселий настрій, — подорож мальовничими околиціями Манастиря Хуморулуй вдалася веселою, цікавою і приємною й викликала в усіх захоплення, день був сонячний, але все ж зимовий, а що краще зігріє закоцюблого мандрівника, ніж варене вино — місцевий різновид глінтвейну?

Вечеря в пансіонаті «Пассіфлора» з величезною кількістю страв і напоїв плавно перейшла в танці під живу музику, які тривали до ранку. Сам господар «Пассіфлори», пан Скіотіс, вийшов до гостей привітати з Різдвом і відсвяткувати разом. Тут я довідалася, що в Румунії на вечірках танцюють не лише сучасні танці, а й народні — під народні мелодії. А ще мене вразила пісня «Ти ж мене підманула»… румунською мовою.

Народна музика в Румунії взагалі дуже популярна. На телебаченні існує два канали, які спеціалізуються виключно на народній музиці й демонструють фольклорні концерти, відеокліпи на народні пісні.У деяких сучасних ліричних піснях також відчутний вплив народних мотивів.

У неділю, 27.ХІІ. в Сучаві на площі в центрі міста відбувався фестиваль «Різдво на Буковині». На сцену виходили по черзі самодіяльні гурти з усіх сіл Cучавського повіту, а за ними — й буковинських сіл сусідніх повітів, співали колядки або показували вертепне дійство чи водили ведмедя або козу. Отримавши винагороду, колядники спускалися зі сцени і знову приєднувалися до захоплених глядачів. Веселе мальовниче дійство тривало до вечора. Впадає у вічі розмаїття народних строїв, таке враження, що мало не кожне село й містечко має свою традицію, свій костюм, і за одягом можна пізнати, хто є наприклад, з Вами, а хто — з Менестіря Хуморулуй.

До речі, на тій самій площі навпроти сцени стоїть символ другого найбільшого християнського свята — найбільша у світі писанка.

Українська громада

ПівденнаБуковина поряд із сусідньою Мароморощиною (рум. Марамуреш) є одним із місць компактного поселення українців у Румунії. Союз українців Румунії, що веде активну громадську, освітню, культурно-просвітницьку та видавничу діяльність, має свою філію в Сучаві. Як повідомив нам голова сучавського СУРу, громадський діяч і художник пан Іван Боднар, у приміщенні СУРу в Сучаві планується облаштувати музей, бо нинішня експозиція, присвячена українській культурі та історії вже не вміщує всіх матеріалів.

Приємно, що підтримання національної ідентичності в українців Південної Буковини не обмежується лише дослідженнями місцевої історії та діяльністю фольклорно-етнографічних гуртів. Існують і засновуються школи, рівень викладання в яких відповідає європейським стандартам, українська преса в Румунії активно висвітлює не лише життя громади, а й події в Україні. Силами української громади в м. Гура Хуморулуй, на батьківщині письменниці, споруджено бюст Ользі Кобилянській та встановлено дошку з інформацією про письменницю — румунською мовою, аби й румуни знали про свою славетну землячку-українку.

Народне мистецтво

Є відомий вислів, що душа народу відбивається в його пісні, музиці. І чим ближчий народ до своєї традиції, тим краще зберігає він власну ідентичність, неповторність душі, тим надійніше протистоїть глобалізації. У цьому плані мене порадувало румунське телебачення: серед понад 90 кабельних телеканалів, які були доступні в «Пассіфлорі», я виявила два, що спеціалізуються на фольклорній музиці, які відразу ж стали моїми улюбленими. На жаль, на українському телебаченні подібних каналів немає. Завершуючи про телебачення, маю зазначити, що мене приємно вразила мала кількість реклами, яка до того ж переважно ненав’язлива.

Вертаючись до теми народного мистецтва, маю зазначити, що сильне враження на мене справило відвідання домашнього музею писанкарки Філотеї Дражміч. Серед безлічі писанок там є і старовинні, яким понад сто років, і зроблені самою майстринею за, як вона каже, «старовіцькими» взорами й за авторськими сюжетами. Писанки Філотеї Дражміч перестають бути суто атрибутом великодня і стають самостійними витворами, на яких знаходять своє місце і стародавні орнаменти, і квіти, й навіть різдвяні дзвіночки.

Одне з народних ремесел — гончарство — також продовжує свої традиції на землях Південної Буковини. Мені пощастило побувати в с. Марджіня — центрі виробництва кераміки, зокрема спеціального місцевого стилю — чорної кераміки. На відміну від волинської чорної димленої кераміки, тут колір досягають тривалим — протягом кількох місяців — висиханням виробу перед тим, як випалювати його в печі. Дуже цікаво було спостерігати за роботою майстра, як із комочка глини на гончарному колі народжується чи традиційний глечик, чи ваза, прикрашені складними візерунками. Вражає і майстерність, і творчий підхід до традиційних виробів. До гончарної майстерні в Марджіня проник і технічний прогрес: крім традиційних, тут використовуються і гончарні кола з електроприводом, досі я не уявляла, що такі існують.

Більші чи менші ярмарки витворів народних ремесел ми бачили біля монастирів Хумор та Воронець, де за наявності грошей можна придбати все — від дерев’яної ложки до традиційного кожушка. Розмаїття візерунків, барв, вишиті скатерки й сорочки, кераміка, вироби з дерева — практично все є на цих ярмарках, правда, сюди проникли і всюдисущі матрьошки…

Південна Буковина — це місце, яке варто відвідати з купи причин. Своє тут знайдуть поціновувачі старовини й любителі активного відпочинку будь-якої пори року. Майже в кожному селі, не кажучи про міста й містечка, є численні пансіонати, які побудовані й будуються за спільної підтримки уряду та Євросоюзу, про що сповіщають спеціальні дошки при вході. Тут дешевше, ніж у готелях, наявні практично всі зручності, додайте ще затишок, чисте повітря, домашню кухню, справжню румунську гостинність і невимушену атмосферу… Мені пощастило мешкати в одному з таких пансіонатів, він зветься «Пассіфлора», розташований у с. Манастиря Хуморулуй у чверті години ходу від самого монастиря Хумор. Пансіонати такого рівня користуються великою популярністю, тому, наприклад, на період зимових свят місця у «Пассіфлорі» потрібно замовляти ще з літа.

Для любителів пішохідного туризму Південна Буковина пропонує розроблені маршрути. За позначками на деревах ви легко знайдете обраний туристичний маршрут і в гірських околицях Гури Хуморулуй, і в заповіднику П’ятра-Нямц, де ознайомитеся з місцевою природою. На околиці Гури Хуморулуй нещодавно збудовано гірськолижну трасу, вона має другий рівень складності, устаткована сучасним підйомником, установками для штучного снігу й усім необхідним. Безперечно, вона привабить у зимовий сезон до Гура Хуморулуй та її околиць любителів гірськолижного спорту та активного відпочинку.

За цю фантастичну подорож, прекрасну нагоду побувати в Південній Буковині, побачити все вищеописане на власні очі й поринути у святкову атмосферу Румунського Різдва я щиро вдячна Всесвітній Службі Радіо Румунія, а також персонально керівнику української секції панові Василю Каптару, який у цій чудовій мандрівці був організатором, нашим гідом і перекладачем в одній особі. Адже саме завдяки конкурсу ВСРР щасливі переможці з України, якими стали член Національної спілки журналістів України пан Олександр Козленко й авторка цих рядків, змогли відвідати ці краї.