Удома в дорозі: чотири роки блукання

Журналістка Е.Станку і фотограф К.Бумбуц полишили свою однокімнатну квартиру в Бухаресті, свою роботу, розірвали трудові договори, які гарантували їм доходи і вже чотири роки живуть у трейлері. Вони зробили це, щоб розповісти про справжню Румунію...

Corina Sabău, 03.01.2018, 03:31

– Це найкраща, найбільш вражаюча та видовищна книга, що вийшла друком
у Румунії в минулому році. Це
книга справжньої журналістики, книга з кращими репортажами Елени та Косміна за ці чотири роки.

– Це реалії сьогодення, але які більшість з нас не мали можливість побачити.

– З їх трейлером і цуценятком за собою їм вдалося зробити деякі речі, які, я сподіваюся,
привернуть увагу тих, хто знаходиться при владі. Привернути увагу до того, що все ще є дуже багато нещасних людей.

– Хоча в них йдеться про сумне, я вважаю обов’язком кожного з нас уважно прочитати ці дуже обережні і добре
відібрані репортажі.

Це лише кілька думок, висловлених на презентації книги «Удома в дорозі: чотири роки блукання», видавництво «Humanitas».
Автори цієї книги, журналістка Елена Станку і фотограф Космін Бумбуц полишили свою
однокімнатну квартиру в Бухаресті, свою роботу, розірвали трудові договори,
які гарантували їм доходи і вже чотири роки живуть у трейлері. Вони зробили
це, щоб розповісти про Румунію в світлинах та на словах, щоб працювати над різними
темами без обмежень часу та редакційної політики.

Перший проект, над яким вони працювали як на сто відсотків незалежні
журналісти – лауреат премії Центру ім. Розалін Картер і Центру незалежної
журналістики – почався з румунського звичаю, використовувати побиття як засіб виховання.
Це підтверджує й дослідження організації «Рятуйте дітей», згідно з яким 63%
дітей в Румунії є жертвами насильства в сім’ї. Книга «Удома в дорозі: чотири роки блукання» Елени Станку та Косміна Бумбуца є результатом дослідження життя двох сімей, які живуть у крайній убогості в місцевості Міроняса (Ясси), більшість
мешканців якої живуть за рахунок державної допомоги по догляду за п’ятьма-шістьма
дітьми та допомоги по безробіттю.

Ми дізналися від них, що зафіксовані ними у Міронясі випадки побиття дітей,
є звичайним явищем повсякдення. Елена Станку. «Вони є складовою банального повсякденного життя в звичайному селі на сході Румунії. У сім’ях, як будь-яка інша, яку
можна зустріти й на півдні, і на заході, всюди. На жаль, ці випадки дуже
поширені. Я зустріла їх не тільки в Міронясі, а й в багатьох інших місцевостях.
Оскільки румуни в основному бідні, вони не мають доступу до освіти, а їхнім
дітям не вдається вийти з цього зачарованого кола бідності. Коли я спостерігала
за життям сім’ї Кожокару, я написала, що пишу сидячи на ящику для пива, тому що
в будинку нема столу, а одна з дівчат, єдина з восьми дітей, яка ходить до школи
і любить школу, робить домашні завдання на ліжку. Є в книзі світлина, зроблена
Косміном, на якій можна побачити як дівчинка пише на ліжку. І ці діти, які
стануть батьками, у свою чергу, не зможуть залишити у спадщину своїм дітям
нічого іншого, крім успадкованої бідності. Такі сім’ї не є винятками, ми не
шукали винятків у Румунії, ми рушили в пошуку Румунії. І, на жаль, такою є
Румунія. Але ці речі дуже важко зрозуміти зі світу, в якому ми живемо у
Бухаресті, в Клужі або в Крайові.»

Косімн Бумбуц: «Три роки тому,
коли ми розпочали цей проект про домашнє насильство над дітьми, ми пішли в бідні райони, у в’язниці, але ми також задокументували
випадки насильства серед інтелігенції. І я зустрів дітей інтелектуалів, які також стали жертвами
домашнього насильства. Ці матеріали ми поки що не опублікували, вони не
викладені навіть на нашому сайті www.teleleu.eu. Але ми зрозуміли, що ситуація може
бути однаковою. Умісті Бая-Маре ми зустріли у в’язниці чоловіка, який походив з багатодітної родини і розповів як
його у дитинстві бив батько. Одного разу батько виставив його за балкон і тримаючи за одну руку сказав: «Я тебе
породив, я тебе і вб’ю!» Схожу історію я почув і від дочки архітектора в Бухаресті.»

Марія Йоніце, одна з жінок, чию історію ми
прочитали на сайті Елени та Косміна www.teleleu.eu, померла цього літа. Неодноразово
побита чоловіком перед дев’ятьма дітьми, вона багато разів була госпіталізована
до лікарні каретою швидкої медичної допомоги. Тому кінець її життя був
передбачуваним в «країні, в якій ніхто не втручається у справи чужої сім’ї», – каже Елена Станку. «Я написала на своїй сторінці в Facebook, що й решта жінок в селі, що є жертвами
сімейного насильства, йдуть до соціальних
працівників і кажуть, що з ними, напевно, станеться те, що сталося з Марією Йоніце.
Я написала це у Facebook і недавно з нами зв’язався хтось з одного притулку для
жертв насильства, хто хоче працювати з тамтешніми соціальними працівниками. Асоціація
OvidiuRo побувала у відповідній громаді і розробила програму для дітей
дошкільного віку. Один наш друг, який працює в багатонаціональній компанії,
прочитавши матеріал про село Міроняса зібрав багато іграшок і різноманітних речей
для тамтешніх дітей. Але це не вирішує соціальну проблему. На національному
рівні у нас немає програми чи стратегії, спрямованої на вирішення цих
соціальних проблем.»

Упродовж чотирьох років, прожитих у трейлері Елена Станку та Космін Бумбуц
спілкувалися з ув’язненими, жертвами крайньої бідності та насильства, людьми з
обмеженими можливостями, дітьми з особливими потребами, людьми, які не вміли
писати, маргіналізованими суспільством ромами. «Елена і Космін є моїми героями»,
– зізнався відомий румунський письменник Мірча Кертереску. Він написав: «Елена
та Космін рушили в пошуку «живого життя», життя реальної людини, яка виявляє
себе не в стандартизованому і прирученому світі, в якому живемо ми, споживачі
культури, а в світі крайньої бідності, в напівзруйнованих будинках, в умовах неймовірного
насильства, в забутих Богом громадах, у в’язницях та в гетто.»

Космін Бумбуц. «Країна є такою, як вона описана в нашій книзі, але ми все
ще оптимістично налаштовані, тому що серед людей, яких ми сфотографували, з
якими розмовляли ми знайшли й багато хороших людей. Хоча ми почали наш проект з
побоюваннями, всі нас добре прийняли. Усі звинувачують і осуджують ромів, кажуть,
що вони нічого не роблять, щоб вийти з їхньої ситуації, а найвищий аргумент звучить
приблизно так: я доклав неабияких зусиль, щоб досягти чогось у житті, закінчити
факультет, знайти добре оплачувану роботу. Тож нехай те саме роблять й інші. Але,
з того що ми побачили упродовж цих чотирьох років, не кожен може досягнути
цього рівня. Румунія є такою, як випливає з цієї книги, не як випливає з Facebook, або як ми уявляємо її собі
з нашої оселі.»