Про Румунію від гір до підземелля (2009 р.)
О.Козленко побував у тижневій подорожі до Румунії, причому як сама поїздка, так і проживання дісталися йому у вигляді призу за перемогу у конкурсі, присвяченому 15-річчю Української редакції ВСРР.
Василь Каптару, 01.01.2010, 18:56
Сьогодні для людини з грошима в кишені поїхати за кордон — справа не із особливо важких і витратних. Більше того, як відомо, там, за кордоном, працюють мільйони українців, заробляючи собі на прожиття Але на сторінках нашого часопису в цьому числі і надалі під зазначеною рубрикою Європа: український контекст” наші гості вестимуть розповідь про те закордонне життя під особливим ракурсом: з точки зору українця, який те життя намагається збагнути, порівнюючи із повсякденними вітчизняними реаліями. Або – зі здивуванням українця-першовідкривача.
Автор розповіді про свою поїздку до Румунії у цьому числі — Олександр КОЗЛЕНКО, педагог із багаторічним досвідом, краєзнавець і журналіст, нині – керівник відділу Широківської районної газети Вісник”. Він повернувся із тижневої подорожі зовсім недавно, 30 грудня минулого року. Причому як сама поїздка, так і проживання в чотириромашковому (а в наших реаліях — чотиризірковому) готелі дісталися йому у вигляді призу за перемогу у творчому конкурсі, присвяченому 15-річчю Української редакції Всесвітньої служби Радіо Румунія (ВСРР).
1. «Вразили люди, що живуть у гармонії з природою і зі своєю історією»
Ми разом із пані Наталією ЗАБОЛОТНОЮ, старшим науковим співробітником бібліотеки імені ВЕРНАДСЬКОГО, що в Києві, отримали путівки до Румунії як переможці конкурсу. Були ми на Буковині, жили в пансіонаті «Пассіфлора». І якщо перед поїздкою у мене були певні застереження й стереотипи (а вона відбувалася 22-28 грудня), бо в цій країні я ніколи не бував, то під час перебування там всі вони розвіялися.
Ми проживали в пансіонаті «Пассіфлора», біля курортного міста Гура Гуморілуй. Там ми долучилися до святкування Різдва Христового. Там взагалі вже стало традицією зустрічати різдвяні свята не вдома, а в пансіонатах та готелях цілими сім’ями або разом із друзями.
Але найперше, що мене вразило в Румунії, це чудові дороги. Вони гірські, але добре доглянуті, всі відремонтовані і в прекрасному стані. А ще — люди, які живуть як у гармонії зі своєю історією, так і з природою. Взагалі там багато є монастирів, які цікаві тим, що добре збереглися й чудово розписані як зовні, так і всередині. Чимало з них охороняється ЮНЕСКО як пам’ятки, спадщина всього людства. А ще — фортеці. Ми побували в Сучаві на залишках однієї фортеці, а також у сусідньому, Нямецькому, повіті, де фортеця дуже добре збереглася, і знаходиться біля самої вершини гори. І якщо знизу на неї дивитися, то просто дух перехоплює від її величавості.
2. Зустрічі з українцями
Була чимало зустрічей з українцями, іноді навіть непередбачуваних. Зокрема, нашим гідом був справжній українець Ярема ОНІЩУК, його батько — відомий письменник Денис ОНІЩУК. І от пан Ярема нам розповів, що Гура Гуморилуй — це рідне місто української письменниці Ольги КОБИЛЯНСЬКОЇ, повів нас до пам’ятника, а також показав те місце, де був її будинок, який, на жаль, не зберігся. Він захоплено розповідав про ці гори, полонини й дороги, якими ходила Ольга КОБИЛЯНСЬКА, а потім описувала в своїх творах.
Ми також побували в спілці українців Румунії в Сучавському повіті. Це був вихідний день, і нас зустрів голова місцевої спілки Іван БОДНАР, котрий є заступником спілки українців усієї Румунії з центром у Бухаресті. Треба сказати, що дуже приємно було в Сучаві серед українців-спілчан. Все – таке красиве, акуратне, прекрасна бібліотека. Стоять прапори України, Румунії і Євросоюзу, висить великий портрет Тараса ШЕВЧЕНКА. Також — портрет Ольги КОБИЛЯНСЬКОЇ і портрет Міхая ЕМІНЕСКУ.
Цікаво, що там якраз діяла виставка, присвячена 75-річчю Голодомору в Україні і румунському ГУЛАгу. Розповідають, що ГУЛАГ знищив два мільйони румунів. Тож вони і поєднують ці жертви: Голодомору в Україні і румунського ГУЛАгу. Розповів Іван БОДНАР і про проблеми. Зокрема, – про те, що не всі українці відчувають тут себе справді українцями, під час перепису чимало з них записуються як румуни.
Якщо ж говорити окремо про освіту тутешніх українців (а цим я цікавився), то тут — також проблеми. Частина українців живе у віддалених місцевостях, в горах, там є лише окремі класи з вивчення української мови. Потім, звичайно, можна далі продовжувати навчання в українських ліцеях. Однак базовий рівень знань з української не всюди належний, тож частина учнів вибирає для подальшого навчання ліцеї румунські, польські або німецькі. Та й багато залежить від підтримки Української держави.
І щодо цього, як зазначив Іван БОДНАР, скажімо, якщо Польща збудує сучасну школу (або Німеччина), то перед українцями стоїть вибір: чи йти до школи з одним українським класом, чи туди, де все виконано на високому рівні для навчання, в румунській школі, польській або німецькій. Це ж саме стосується і дитсадків. Тож багато залежить від рівня кваліфікації українських педагогів: від того, чи матимуть вони (українські вчителі, що проживають у Румунії) стажуватися як слід, скажімо, у Чернівцях. І місцевим педагогам хотілося б, щоб у цьому відношенні Українська держава (як і стосовно підручників) була значно дієвіше, ніж сьогодні.
3. Про монастирі, культурні впливи
Монастирі, як я уже підкреслював, справді вражають своєю красою. І у мене залишилися незабутні враження після перебування в Нямецькому монастирі. Найбільше він мене зацікавив тим, що тут жив і працював така високодуховна людина як Паїсій ВЕЛИЧКОВСЬКИЙ. Це та особистість, яку можна порівнювати з Петром МОГИЛОЮ, який піднімав освіту, культуру і православ’я в Україні, а Паїсій ВЕЛИЧКОВСЬКИЙ — у Румунії. Перед тим, як переїхати до Нямецького монастиря, він частину свого життя прожив на Афон-горі.
В тому монастирі є музей. В якому зберігаються і друковані верстати, і набори шрифтів, і самі великі книги-фоліанти. ВЕЛИЧКОВСЬКИЙ похований не де-небудь за огорожею, а в самому храмі, а для того, шоб там поховати, треба було за свого життя справді бути видатною і високодуховною людиною. Там було й низеньке широке ліжко цього Великого Старця (як його називали) Паїсія, на якому той жив, працював і приймав своїх учнів.
А в селі Палтін нам вдалося побувати в домашньому музеї української писанкарки Філотеї ДРАЖМІЧ. Я взагалі ніколи в своєму житті не бачив такої кількості писанок, і все — в одній хатині. До речі, якщо говорити про яйця-писанки, то найбільший пам’ятник у світі цьому видатному творінню стоїть саме в Румунії, в Сучаві, і вага тієї писанки — майже дві тонни, десь тонна вісімсот кілограмів.
4. В мерії, в пансіонаті, в фортеці, в шахті… — в Євросоюзі
У передсвятковий день, напередодні Різдва, після кави чаю і сувенірів, котрі б нагадували про перебування в Румунії, нас прийняв у своєму кабінеті мер міста Гура Гуморилуй. Він показав залу, в якій збираються депутати, щоб приймати рішення, ми сфотографувалися біля прикрашеної ялинки. Причому пан Ярема звернув увагу на те, що ті прикраси — в, так би мовити, українських кольорах: у жовтому й синьому.
А ще була одна цікава поїздка: у містечко Качка. Хоч воно й невеличке, але там є соляна шахта. В ньому проживають румуни, поляки й українці і стоїть три церкви різних конфесій: величний польський костел (римо-католицька), собор румунської православної церкви і — українська греко-католицька церква. Вони мирно існують в одному містечку. І от настоятель греко-католицької церкви пан-отець Микола НІКОЛАЇШИН був тут нашим гідом під час екскурсії в соляну шахту.
Ми спустилися на глибину 340 метрів і спостерігали там, як мінилося світло на кристалах. Цікаво, що там у них обладнано чудовий спортивний зал, де робітники грають у міні-футбол і волейбол. І, як нас сповістили, це позитивно впливає на легені й взагалі — на дихальну систему організму людини. І справді: зразу повітря здалося важкуватим, а потім поступово до нього звикаєш, та так, що навіть не хотілося потім звідти виходити.
Перебуваючи в Румунії, чітко усвідомлюєш, що це країна європейської спільноти. Скрізь на державних установах та установах місцевого самоврядування — прапори Румунії і Євросоюзу, а в Сучаві — навіть прапор НАТО. І відчувається підтримка Румунії з боку Євросоюзу у всьому. Скажімо, є програми підтримки підприємців, які займаються будівництвом. Так от, 20 відсотків коштів, на які зводяться тут численні пансіонати, – це внески самого підприємця, а інші 80 — кошти Євросоюзу. І це не якийсь виняток, а система господарювання. Тож і не дивно, що ті пансіонати з великими зручностями для людей зростають, мов ті гриби після дощу, відчувається конкретна турбота про людину, про її працю і про її відпочинок після роботи.
Тому вся подорож і весь відпочинок в Румунії став протягом тижня справжнім святковим дарунком від Європи, що розвивається. Велика подяка за це і організатором конкурсу на Радіо Румунія (в першу чергу — радіо журналісту Василю КАПТАРУ, який виконував усі наші забаганки й продемонстрував себе вмілим гідом), і тим людям, які потурбувалися про те, щоб наша подорож Румунією була і цікавою, і зручною, і навіть зворушливою.
ВІД РЕДАКЦІЇ ГАЗЕТИ ПРОМІНЬ ПРОСВІТИ: кореспондент нашої газети і одночасно редактор державного радіомовлення в Кривому Розі Олена МАКОВІЙ теж брала участь у конкурсі з нагоди 15-річчя Української редакції Радіо Румунія (ВСРР) і отримала запрошення в Румунію.
Матеріали до друку з розповіддю Олександра КОЗЛЕНКА про свою подорож Румунією підготувала Олена МАКОВІЙ. Статтю надруковано в газеті Промінь Просвіти.
