Міжетнічне співжиття у Великій Румунії
У 1918 році, у складі нової Румунії, було 28% етнічного населення, з яким більшість житиме як на підставі закону, так і на основі деяких старих зв'язків.
Steliu Lambru, 30.10.2017, 07:01
У 1918 році, у складі нової Румунії, було 28% етнічного населення, з яким більшість житиме як на підставі закону, так і на основі деяких старих зв’язків. Упродовж півстоліття відносини між більшістю та меншинами в Румунії, на жаль, зазнали всіх випробувань, які дала бурхлива історія ХХ століття, а саме від толерантності до геноциду.
Разом з істориком Йоном Скурту ми розглянули відносини між румунською більшістю і меншістю в першій половині ХХ-го століття, тобто до кінця Другої світової війни. Їх можна охарактеризувати як добрими взагалі, за деякими винятками. Йон Скурту розповів про обставини, в яких був укладений мир після Першої світової війни: «Паризька мирна конференція 1919-1920 рр. включила ідею дотримання національного принципу, щоб держави, які створювались на руїнах імперії Габсбургів і Російської імперії були національними державами. Але в той же час реальність довела, що жодна держава не може бути моноетнічною. Таким чином, Румунія мала у своєму складі менше національних меншин, ніж Чехословаччина, Польща, Югославія, сусідні країни зі значним відсотком національних меншин. Якщо мова йде про спадщину, то ми повинні враховувати реалії та історичний розвиток. Протягом часу на нинішній території Румунії, та 1918-го року, поселились різні меншини. У Добруджі були поселені турки, татари і болгари Османською імперією, яка контролювала цей регіон від 1417 до 1878. У Бессарабії, Російська імперія колонізувала росіян, євреїв, українців, болгар і гагаузів. Потім Трансільванія була заселена саксами та секлерями. На Буковину прибули німці, євреї та українці. Таким чином, була створена комплексна національна структура. Румуни підтримали і прийняли меншини, які зазнавали переслідування в країнах перебування, йдеться про євреїв, які переслідувалися і піддавалися справжнім погромам у Польщі і Росії. Була мозаїка національностей, але жодна не становила як мінімум 10%.
Однією з меншин, яка була предметом спору, була угорська. Йон Скруту розповів про проблему угорських оптантів у Трансільванії: «Оптантами були ті жителі Трансільванії, котрі на основі Тріанонського договору отримали право вибору угорського громадянства, і котрі переїхали в Угорщину. У зв’язку з тим, що у Румунії була введена в дію земельна реформа шляхом експропріації великих сільськогосподарських маєтків і розділення їх селянам, очевидно, були експропрійовані і угорські власники, але більшість експропрійованих були румунські власники. Отримали землю угорські та румунські селяни, українці, росіяни, болгари та інші. Оптанти вважали себе скривдженими і подали до суду на румунську державу. За підтримки уряду в Будапешті, вони звернулись до Ліги Націй. Це було засобом пропаганди від угорського уряду на європейському рівні, що існує проблема в Трансільванії, яка належить Румунії. Гаазькою конвенцією від 1932 року було встановлено, щоб оптанти отримали компенсацію від угорського уряду, частку, яку уряду довелося заплатити Румунії, як військові репарації.
Друга меншина, яка була винятком від правила доброго співіснування, була болгарська. Йон Скруту розповідає: «Після Бухарестського договору 1913 року, який поклав кінець другій Балканській війні, Румунія анексувала два райони Південної Добруджі, де жила досить значна болгарська меншина. У Південній Добруджі не було етнічної більшості, ані румуни не становили більшість, ні болгари або турки, була етнічна мозаїка. Болгари хотіли забрати не тільки Південну, але й всю Добруджу, і використовували болгарських селяни для протестів. Подібну пропаганду проводила болгарська Комуністична партія за підтримки Третього Інтернаціоналу, де Георгі Дімітров відігравав важливу роль. Існувала конвергенція між угорськими і болгарськими ревізіоністами, які мали на меті розпад румунської держави, що й сталося в 1940 році. У випадку угорців, болгар та інших меншин румунська держава забезпечувала права і свободу слова , в тому числі представлення в парламенті.
Єврейська меншина найбільше постраждала внаслідок міжвоєнного політичного клімату, її загрожувало навіть знищення. Незважаючи на це, історик Йон Скерту вважає, що до середини 1930-х років відносини між євреями та румунами були нормальними: «Ставиться на перший план, на мій погляд перебільшено, що були конфлікти, погроми і так далі. Я не згідний, і з документів не випливає, що в міжвоєнний період мали місце конфлікти між євреями та румунами. Правда, що після 1934-1935 рр., на тлі розвитку крайніх правих рухів, особливо після того, як Гітлер в 1933 році прийшов до влади, націоналістське спрямування посилилось і було спрямоване на зміцнення румунської нації і ліквідації інших меншин, стверджуючись, що Румунія повинна бути румунів. Те, що відбулося після 1940 року, вже не є наслідком звичайного розвитку в румунському суспільстві. Під час військово-легіонерського режиму Антонеску були прийняті дійсно заходи проти євреїв на масовому рівні. У 1941 році було прийнято низку заходів, спрямованих на фізичне знищення євреїв. Це найбільш осудливі заходи уряду Антонеску, адже були заарештовані євреї Буковини та Бессарабії і відправлені у Придністров’я без будь-яких обґрунтувань.
Відносини між румунською більшістю та національними меншинами у міжвоєнній Румунії були нормальними, в деяких випадках з відхиленням від демократії.
