Шкільна інтеграція дітей із особливими потребами
Як і в інших куточках світу, Румунія є свідком протягом декількох років, збільшення офіційного числа дітей з діагнозом психічних розладів, таких як аутизм і синдром порушення активності та уваги, СПАУ.
Christine Leșcu, 07.12.2016, 05:18
Як і в інших куточках світу, Румунія є свідком протягом декількох років, збільшення офіційного числа дітей з діагнозом психічних розладів, таких як аутизм і синдром порушення активності та уваги, СПАУ. Це, скоріше, емпіричний висновок, оскільки офіційна статистика не дуже переконлива. У 2012 році налічувалося 7.179 зареєстрованих осіб з діагнозом аутизм (за даними МОЗ), але, на думку експертів, їх реальна кількість набагато вища. У вересні 2015 року, неурядова асоціація Рятуйте дітей оцінила, на основі даних ВООЗ що, з числа 3,8 мільйона румунських дітей, понад 760.000 мають проблеми психічного здоров’я, найбільш поширеними з яких є соціофобія (соціофобія – 13%, СПАУ – 5%, 1 з 500 дітей (0,2%) хворіє на аутизм і первазивні порушення розвитку).
Але набагато складніше ніж складання реальних статистичних даних є повсякденне життя сім’ї і дитини з таким діагнозом. Особливо, коли мова йде про їх освітню інтеграції. Закон про освіту передбачає інтеграцію і надання підтримки цим дітям, яких, згідно із законом, називаються дітьми з особливими освітніми потребами (коротко ООП). Існує навіть законодавство, що передбачає форми і види допоміжних послуг. Ними користуються діти, які внаслідок завершення оціночного процесу, отримали сертифікат освітньої та професійної орієнтації, виданий Центром з питань ресурсів та освітньої допомоги. На його основі, діти з особливими освітніми потребами можуть бути зараховані в будь-яку державну школу, де вони повинні отримати психологічну консультацію і користуватися допомогою вчителя-підтримки для інтеграції в колектив і здобутті знань.
Як завжди, все виглядає краще на папері ніж в дійсності, як ми дізнаємося від Роберта Флорі, координатора Бухарестського центру з питань ресурсів і освітньої допомоги: На жаль, принаймні, на рівні Бухареста, є недостатня кількість таких вчителів підтримки. Вони можуть допомагати кожній дитині тільки одну -дві години на тиждень. Наприклад, протягом місяця, цей учитель проводить від 4 до 6 годин з кожною дитиною, яка відповідно до сертифіката має особливі освітні потреби. З нашої точки зору, це недостатньо. Безперечно, ця ситуація може покращитися.
На жаль, адміністративні та кадрові питання є вторинними в порівнянні з тими піднятими колективом учнів, який повинен інтегрувати таку дитину з аутизмом або СПАУ. Звичайними учнями та їхніми батьками. Марія Теодоречку є викладачем-консультантом в столичній середній школі і підтримує ідею інтеграції дітей з особливими освітніми потребами в звичайні класи. Марія Теодореску: Потребується більш інтенсивна психо-педагогічна підготовка дітей, які перебувають в цих ситуаціях. Але, перш за все, це вимагає більш глибокого розуміння батьків з приводу того, що у певний момент, їхні діти можуть перебувати в присутності дітей з особливими освітніми проблемами. Це вимагає ефективної взаємодії між учителем-підтримки, учителем-консультантом, викладачем або вчителем і батьками. У класі, щоб ці діти були інтегровані, необхідно проводити різні заходи, за допомогою яких решти дітей зрозуміли, що означає бути толерантним, тому що деякі з них не розуміють значення цього слова.
Крім вирощування толерантності, діти і батьки повинні ознайомитися краще із розладами поведінки у випадку СПАУ, наприклад. Анемарі Некшулеску, мати хлопчика діагностованого з цим синдромом, ділиться своїм досвідом: Діти з розладами поведінки, насправді, потребують уваги, їм важко зосередити свою увагу протягом більш тривалого періоду. Тому, вони порушують порядок в класі: говорять не чекаючи черги, хвилюються в шкільній парті, і це турбує їхніх колег. Один учитель в класі з 29 або більше учнів не може сам впоратися з цією ситуацією. Інтеграцію слід розглядати також з точки зору батьків типових дітей, які нічого не знають про ці розлади і які бояться, як це зазвичай буває, того, чого вони не знають. І це призводить до стигматизації.
Коли немає взаєморозуміння, то ситуація може стати дуже напруженою, особливо коли, на тлі зростаючої маргіналізації і розчарування, дитина з порушеннями розвитку може проявити, у свою чергу, насильство. Цієї осені, в одній середній школі у місті Плоєшть, батьки більшості учнів протестували проти збереження у школі дитини з діагнозом СПАУ, яка, на їхню думку, проявляла фізичне насильство. Ця реакція не зовсім чужа Анемарі Некшулеску: На жаль, і ми зустріли вчительку, яка не була підготовлена управляти медичною проблемою нашого сина, якого, в той момент не було діагностовано. Ми не знали, що наш син хворіє на СПАУ, ми знали тільки те, що нас часто запрошували до школи, в нульовому класі, і ми отримували скарги про безлад, створений нашою дитиною. Він не проявляв насильство, але шумів у класі під час уроків. І про це учителька повідомляла нам ще на коридорі, в оточені інших батьків, які, нарешті, вимагали забрати свого інваліда і покинути школу. Ми проявили відкритість, щоб наш син був оцінений шкільним консультантом. Ми зібрали документи, оцінили дитину, тому що ми хотіли знайти якесь рішення. Перевели дитину в іншу школу, де знайшли підтримки з боку керівництва, тому що ми хотіли, щоб наша дитина користувалася своїм конституційним правом на освіту. Потім найняли за власні кошти домашнього терапевта, який займався нашою дитиною вдома. Ми домовилися з новою вчителькою про те, що, якщо наш син стає надмірно балакучим і зачіпає й інших дітей, то вона повинна дати йому невелике завдання: помити шкільну дошку, винести з класу сміття або сходити в секретаріат з якимось завданням. Це допомагає йому заспокоїтися і повернутися в клас більш підготовленим і уважним до уроків.
В результаті посередництва між батьками та представниками школи, ситуація в Плоєштській середній школі заспокоїлася і проблемний учень повернувся в клас. І теж в результаті заклику до порозуміння, і освітня інтеграція сина Анемарі Некшулеску спрацювала.
