Національний собор
На тлі модернізації румунського простору наприкінці XIX-го та на початку ХХ-го століть, приєднання до західного світу і спільних духовних тенденцій у Румунії виникла ідея зведення національного православного собору.
Стеліу Ламбру і Василь Каптару, 10.11.2025, 06:48
Модернізація румунського суспільства, що почалася у XIX столітті, досягла в останні 25 років того ж століття важливого етапу — здобуття державної незалежності у 1877 році та проголошення королівства 1881-го. Церква також переживала власну хвилю оновлення — модернізацію в усіх аспектах, зокрема в архітектурі. Традиційно православні храми, до конфесії яких належала більшість румунів, були невеликими за розмірами, навіть у містах.
Ідея зведення собору походила із західного католицького та протестантського світу й бере початок у Середньовіччі — в епоху, яку історики, зокрема Жорж Дюбі, називають «часом соборів». Тож модернізація румунського простору, приєднання до західного світу і духовних тенденцій означали також будівництво великих церков. Румунська монархія німецького походження принесла із собою чимало західних ідей і впливів, тому думка створювати значніші культові споруди стала цілком природною. Так виникла ідея національного православного собору, який мав би представляти всіх румунів.
26 жовтня 2025 року Національний собор постав як завершена споруда в міському ландшафті Бухареста. На освяченні внутрішнього розпису були присутні найвищі церковні ієрархи та представники держави. Разом з істориком Йонуцом Біліуце ми простежили всі перипетії ідеї зведення цієї монументальної споруди в переважно православній Румунії.
«Ідея Національного собору, я не використовую назву „Собор Спасіння нації“, виникла наприкінці XIX століття, від Королівського дому Румунії, точніше від короля Кароля I. Вперше вона була викладена в законопроєкті, поданому королем у 1884 році до законодавчої палати. Законом на будівництво національного собору в Бухаресті було передбачено 5 мільйонів золотих леїв, що тоді становило близько 5% бюджету Королівства Румунія.
Це була величезна, безпрецедентна сума. У 1891 році уряд під керівництвом генерала Йоана Емануеля Флореску навіть організував міжнародний конкурс проєктів для цього собору. Проте з часом ініціатива згасла. Лише у 1900 році дискусії відновилися. Міністр культів Константін Істрате на засіданні Священного Синоду 11 травня запропонував, щоб Синод узяв на себе відповідальність за будівництво національного собору — за власні кошти і за рахунок публічних пожертв».
Перша світова війна надала ідеї нового імпульсу. Утворення Великої Румунії ціною жертв сотень тисяч людей додало проєкту символічного значення. Йонуц Біліуце розповідає:
«Після Великого об’єднання 1918 року, за ініціативи короля Фердинанда, питання будівництва собору підняв митрополит, колишній єпископ Карансебеша, Мірон Крістя. У відповідь на звернення короля від 10 травня 1920 року він висунув ідею зведення в Бухаресті монументального храму — майбутнього Національного собору.
Саме тоді, у 1920 році, з’явилася концепція Кафедрального собору Спасіння нації. Слід зазначити, що термін „спасіння нації“ мав символічний зміст — йшлося не про духовне спасіння, а про визволення румунів у війнах 1877 року, утворення Королівства 1881-го та здійснення мрії про Велику Румунію.
Наступний важливий крок відбувся у лютому 1926 року, коли Національна церковна рада розпочала переговори з мерією столиці щодо місця будівництва. У 1929 році Мірон Крістя визначив ділянку біля підніжжя Митрополійського пагорба. Проте через економічну кризу наприкінці 1920-х та Другу світову війну будівництво знову було відкладене».
Після 1945 року історія собору знову перервалася. Комуністичний режим, ворожий до релігії, не міг підтримати такий проєкт. Лише після його падіння 1989 року ідея ожила.
«Проєкт було відновлено в лютому 1995 року Патріархом Феоктистом, який, за підтримки державних інституцій, повернувся до ідеї будівництва православного собору в Бухаресті. Уже 5 лютого 1999 року він освятив хрест на площі Унірій, місце, спершу визначене під майбутню споруду.
Згодом від нього відмовилися через технічні та топографічні причини. Остаточне місце — пагорб Арсенальний, було затверджено рішенням мерії Бухареста від 16 лютого 2005 року (знаменита постанова №105), узгодженим із Патріархатом».
Сьогодні Національний собор стоїть у серці столиці. Для сучасної людини він має за собою довгу історію, а перед собою, сподіваймося, – вічність.
