Українські переселенки в Румунії через рік після повномасштабного російського вторгнення

Переважна більшість українців, які знайшли прихисток у Румунії, це жінки з дітьми шкільного та дошкільного віку. Багато з них вже знайшли тут роботу.

Christine Leșcu, 15.03.2023, 09:42

З початкуповномасштабної
війни в Україні до Румунії в’їхало майже 3,5 мільйона українців, з них
приблизно 100 тисяч тимчасово оселилися в нашій країні. Згідно з останніми
даними Міністерства праці, з тих, хто вибрав цей варіант, понад 5700 були
працевлаштовані за трудовим договором. Оскільки переважна більшість людей, які
зупинилися в Румунії, це жінки з дітьми шкільного та дошкільного віку, можна
припустити, що значна частина з них також знайшла тут роботу. Серед них є
бенефіціари громадської Асоціації Сенека, неурядової благодійної організації,
яка також керує книгарнею.

Засновниця
асоціації Анастасія Стайку у перші дні війни була на кордоні між Румунією та
Україною, щоб допомогти біженцям з перекладом, російська мова для неї рідна.
Початкова допомога на кордоні розширювалася, і поступово Анастасія Стайку почала
допомагати матерям, дочкам і бабусям, які між часом прибули до Бухареста, інтегруватися
в румунське суспільство. «Понад 200 людей вивчили румунську в Seneca Anticafe,
на інтенсивних курсах румунської мови. Вони тут знайомляться і дружать між
собою. І не тільки дружать. Цього року з одинадцяти співробітників Seneca – троє
українців. Спеціально для цього ми пристосували одне наше приміщення. Це як лекційна
зала, яка вміщує 20 осіб. І якби у нас не було ідеальної вчительки, пані Родіки
Феґуц, нічого б не вийшло. Ми проводимо не лише інтенсивний курс, а й культурну
та соціальну інтеграцію. Вони разом ходять до театру, разом дивляться старі й
нові румунські фільми. Це спільнота, справді віддана інтеграції.»

Анастасії Стайку
вдалося найняти трьох членів цієї спільноти бібліотекарями після того, як вони
оволоділи прийнятним рівнем розуміння румунської мови. Робота допомагає цим
жінкам справлятися з фінансовими труднощами, а також адаптуватися до незнайомої
країни, оскільки в цей момент ніхто не знає коли закінчиться війна в Україні. Анастасія
Стайку: «Перед записом на курси ми просимо їх заповнити форму в якій кандидати
мають вказати причину вивчення румунської мови. І якщо на початку війни
головною причиною було «вміти обходитися на вулиці», «вміти поговорити з уже
знайомими людьми», то зараз понад 50% говорять про бажання влаштуватися на
роботу або залишитися тут на довший термін.»

Будучи здебільшого
матерями, цих жінок, очевидно, хвилюють діти. Румунська держава створила для
них кілька пілотних освітніх центрів, де вони можуть продовжити навчання.
Однак, через їх нестачу з наступного навчального року було вирішено інтегрувати
дітей біженців з України в румунські школи. Це рішення, однак, викликає ряд
проблем, про які розповіла Анастасія Стайку. «У Бухаресті відкрито шість українських
навчальних центрів у різних школах. У країні їх більше. І я знаю, що з початку
наступного навчального року ці діти мають бути інтегровані в румунські школи.
Теоретично, з юридичної точки зору вони мали б пройти підготовчий курс
румунської мови. На практиці однак те, що тепер їх просто зараховуватимуть до
школи без цього підготовчого курсу румунської мови може бути ще однією травмою.
Менші діти напевно адаптуються, але підліткам віком, від 13 до 17 років,
доведеться вчитися разом з іншими за не найпростішою навчальною програмою. Я
знаю, що їм буде важко. Зараз більше людей розуміють, що, можливо, війна
триватиме ще мінімум два роки. Жінки ставлять дитину на перше місце, вони добре
розуміють, що треба зосереджуватися на дітях. Вони заслуговують на більшу підтримку,
більш організовану підтримку, особливо у сфері освіти.»

Серед жінок з
України, які поставили дитину на перше місце, є й Катерина, яка рік тому
приїхала до Румунії з сином. Давайте послухаємо їхню історію. «Ну звичайно,
коли я тільки приїхала було дуже складно у мене була депресія, напевно як у
всіх. Але це нормально, коли ти кидаєш всю свою кар’єру, будинок, свою сім’ю,
береш дитину перетинаєш кордон з однією валізою і не знаєш що на тебе чекає
далі. Потім я опанувала себе, через певний час зрозуміла, що у мене дитина, про
яку я мушу дбати. Він на мене дивиться, а я не повинна губитися, я маю брати своє життя у свої руки і
щось робити, розвиватися, працювати тощо. З початку я працювала у соціальному
центрі, ми допомагали мамам з діточками, які прибували в Румунію, допомагали з
квитками, з паспортами, з документами. А потім мені дуже пощастило і я
потрапила на роботу в Сенеку, де дуже дружний колектив і також дуже допомагають,
всім колективом, українцям. В Україні залишилася вся моя сім’я, мої батьки, мій
дідусь, мій чоловік, звичайно, я з ними на зв’язку кожен день якщо дозволяє
інтернет і якщо все добре зі зв’язком. Звичайно ми не втрачаємо надії що
все-таки вся родина возз’єднається через рік, через два, це не важливо, але ми
віримо в перемогу і сподіваємося, що незабаром ми всі знову побачимося.»

Асоціація «Сенека»
допомогла Катерині не лише знайти роботу, а й створити мережу підтримки, яка
складається переважно з жінок-переселенок з України, а також румунів, які
бажають допомогти. Таким чином вона легше долає цей важкий період, намагаючись
зберегти усмішку та оптимізм. Так само й Тетяна, інша українка, яка рік тому
приїхала з України з 12-річною дочкою, трьома котами та цуценям. Їм допоміг
друг, який оселився в Румунії раніше. Після сильних переживань, через необхідність
покинути рідну країну, складну дорогу та перетин кордону в невідому країну,
Тетяна мало-помалу адаптувалася, вивчивши румунську мову та ставши продавчинею
в книгарні. Крім того, вона навіть встигла ближче познайомитися з Румунією.
Послухаємо Тетяну. «Мій друг, до якого ми приїхали, займається каякінгом. І можна
сказати, що завдяки йому з самого початку, з перших днів нас оточили турботою,
увагою і всім необхідним. Нам надали і житло, хоча з тваринами було дуже
складно. Хто приймає із такою кількістю тварин так відкрито? У всі свої
мандрівки він брав мене і доньку. Його мама допомагала нам з тваринами, тобто
доглядала за ними і за перші чотири-п’ять місяців я побувала в найпрекрасніших
куточках Румунії. Можна сказати це було знайомство з Румунією взагалі. З часом
тут у Румунії мені стало легше, тому що я почала вивчати мову і почувалася
більш своєю. Бо коли ти не знаєш мову ти абсолютно ізольований. А з приводу України
я за цей період, за ці місці, багато чого дізналася, почула різні історії,
тобто я виробила свою думку щодо ситуації. Я дуже переживаю за Україну, дуже чекаю
перемоги і я впевнена що вона буде! Але поки що я вважаю небезпечним повертатись
туди з дитиною. Тут ще досить складно з мовою, але загалом у школі дуже хороша
атмосфера, всі дуже доброзичливі і вчителі, і діти. Моя донька досить непогано володіє
англійською мовою і всі намагаються їй допомогти, і перекладають, і
роздруковують якісь завдання українською мовою. Тобто вона із задоволенням
ходить до школи і вона ні хвилини, я не пам’ятаю ні дня, щоб вона сказала: я не
хочу, чи мені складно, бо я не знаю мови. Деякі слова вона вже знає, вже
розуміє, але говорити вільно вона ще не може. Проте з точки зору адаптації вона
почуває себе дуже добре.»

Здається, період,
який ці жінки проведуть у Румунії, також буде довгим. Але оскільки вони вже
подолали найважчий момент на початку хвилі біженців, завдяки своїй внутрішній
силі, вони зможуть протистояти й іншим викликам у майбутньому.