З історії жіночої преси в Румунії
У Румунії жіноча емансипація та фемінізм зародилися у другій половині 19 століття, а боротьба за права також велася через пресу.
Христина Штірбець і Стеліу Ламбру, 29.04.2024, 08:00
Права і свободи людини, проголошені з 18-го століття, поставили в основу просування рівності поза будь-якими критеріями релігії, раси, етнічної приналежності, статі та гендерної приналежності. Емансипація жінок була темою, яка привертала все більше і більше прихильників з другої половини 19-го століття, а соціалізм і фемінізм були спрямовані на боротьбу за права жінок у сучасному суспільстві. Найбільш наполегливі зусилля були спрямовані на боротьбу за права жінок на заробітну плату та політичні права, причому право голосу вони отримали лише у 20-му столітті. Преса також писала про рівні права для жінок, будучи одним з найпотужніших засобів, за допомогою яких досягалися цілі феміністичного руху.
У Румунії жіноча емансипація та фемінізм зародилися у другій половині 19 століття, а боротьба за права також велася через пресу. Статті різного обсягу і на різні теми, що цікавили жінок, з’являлися у всіх виданнях. Але журнали, які взяли на себе роль емансипації жінок, почали мати сталу читацьку аудиторію, і серед тих, що взяли на себе зобов’язання реалізувати проєкт жіночої емансипації, був журнал “Фемеіа”. Журнали зі словом “фемеіа (жінка)” в назві з’являються з 1868 року: «Жінка. Неполітичний журнал» був першим. Інші журнали, такі як «Румунська жінка», «Сільська жінка», «Жінка і дім», «Православна жінка», «Елегантна жінка», «Дамбовіцянська жінка», «Робітнича жінка» з’являлися на коротший чи довший період і з назви можна було здогадатися про їхній профіль. Найдовший період існування жіночого журналу припав на 1946-1989 роки, коли він називався “Фемеіа (Жінка)”, і виходить донині.
Жіночі журнали не були написані лише жінками, як можна було б подумати. Навпаки, можна сказати, що жінки прийшли у світ журналістики пізніше, щоб захищати свої права. Однією з них була соціал-демократка Елена Ґуджан. У 2000 році, коли Центр усної історії Румунського товариства радіомовлення взяв у неї інтерв’ю, Елена Ґуджан згадала, що коли їй було 19 років, у 1944 році, коли вона вступила до Соціал-демократичної партії, її кар’єра пішла за робітничими колами, до яких вона належала і з яких вона черпала натхнення для текстів, які публікувала в журналі, де працювала: «У партійних організаціях було багато жінок із фабрик. Вони були з швейної фабрики APACA, з переважно жіночим персоналом. Також походили з фабрики солодощів “Ангелеску”, що на вулиці Шосяуа Віілор. Вони були з консервної фабрики “Флора”, з медичної фабрики та з тютюнової фабрики. Там, де більшість працівників були жінками, у нас були організації, і ми проводили зустрічі з ними там, на робочому місці. Я зустрічалася з жінками, розмовляла з жінками, окрім того, що я була газетярем, тобто записувала те, що там обговорювалося, для журналу жіночої організації, журналу, який називався “Працююча жінка”.»
Журнал румунської соціал-демократії “Працююча жінка” намагався бути дуже залученим до проблем жінок-робітниць. Елена Ґуджан згадує перші випуски журналу та його повоєнне відродження: «Під цією назвою він був відомий з 1930 року, коли з’явився у вигляді невеликого плаката на 2-3 сторінки, і зник разом зі зникненням історичних партій, демократичних партій, у 1938 році. Знову з’явився у 1946 році під назвою “Робітнича жінка” як журнал з 32 сторінками, спочатку тільки чорно-білого кольору, потім з’явився й червоний, потім комбінації червоного і чорного або червоного і синього, залежно від чорнила, яке ми могли знайти в той час.»
Елена Ґуджан була буквально закохана у свою роботу: «Як наймолодший член команди, я бігала повсюди з фотокореспондентом, ми фотографували, писали репортажі та збирали дані. Як наймолодша, я постійно бігала, в тому числі до прес-служб деяких представництв або посольств, які на той час були відкриті в Бухаресті, звідки я отримувала фотографії та статті про жінок-соціал-демократів у їхніх країнах.»
Після 1945 року, наприкінці Другої світової війни, все потрібно було відбудовувати, особливо мир. І Елена Ґуджан та її колеги залучилися до цієї справи: «Нас цікавили жінки з кількох причин. Після війни багато жінок раптово опинилися на чолі сімей, з дітьми, яких треба було виховувати, або тому, що їхні чоловіки загинули на фронті, або повернулися з фронту непрацездатними. І тоді жінки були змушені шукати роботу. Переважна більшість з них були неграмотні. І нашим великим завданням було допомогти їм, організувавши курси грамотності. Ми хотіли навчити їх читати і писати, принаймні навчити їх розписуватися, якщо не більше. Але поступово деякі з них почали читати, і вони добре справилися.»
З 1945 по 1948 рік журнал “Робітнича жінка” виконував свою місію, продовжуючи виступати за великі принципи рівності. Після 1948 року він став називатися “Фемеіа (Жінка)”, а з приходом комуністичного режиму розпочався інший період – а саме пропагандистської преси в умовах репресивного режиму.
