90-та річниця підписання Балканської угоди
Після Першої світової війни держави-переможниці блоку Антанти - Франція, Велика Британія, Італія, Японія, США та Румунія - прагнули зберегти мир за допомогою мирних договорів, Ліги Націй, попередниці ООН, та регіональних альянсів.
Христина Манта і Steliu Lambru, 11.03.2024, 01:59
Після Першої світової війни держави-переможниці блоку Антанти – Франція, Велика Британія, Італія, Японія, США та Румунія – прагнули зберегти мир за допомогою мирних договорів, Ліги Націй, попередниці ООН, та регіональних альянсів. Так, у Центральній та Південно-Східній Європі виникли регіональні союзи, які блокували політику ревізіоністських держав. Одним з таких союзів була Балканська Антанта або Союз, підписаний в Афінах, столиці Греції, 90 років тому 9 лютого 1934 року між Югославією, Румунією, Туреччиною та Грецією. Йому передував Балканський блок, створений 10 роками раніше, у 1924 році.
З точки зору Румунії, Балканська Антанта була частиною системи союзів, покликаних захищати її кордони з усіх чотирьох сторін світу – з півночі, сходу, півдня і заходу. Національна оборонна доктрина Румунії розглядала Радянський Союз як головну загрозу її безпеці, тому підписання союзу з Польщею в 1921 році убезпечило північ і схід. На заході Румунія убезпечила свої кордони, підписавши Малу угоду з Югославією і Чехословаччиною в 1921 році. А на півдні безпеку гарантувала Балканська угода. Головним натхненником і охоронцем альянсів у Центральній і Південно-Східній Європі була Франція.
Чому країни об’єднують зусилля? Це питання, на яке фахівці з міжнародних відносин дають відповіді, виходячи з економічних інтересів, схожості політичних систем, цінностей, ідеологій, культурної та мовної спорідненості, а також тиску з боку великих держав. Американський політолог Рендалл Швеллер виділив дві основні мотивації, які спонукають держави створювати військові альянси. Перша мотивація – це балансування, яке зазвичай має оборонний характер і намагається блокувати агресію з боку інших держав. Друга мотивація – вирівнювання, яка є наступальною. З цієї точки зору Балканська Антанта була оборонним, балансуючим військовим союзом, спрямованим на ізоляцію Болгарії, яка проводила агресивну політику в регіоні, активно підтримувану Радянським Союзом. Військовий історик Петре Оту окреслив геополітичні та геостратегічні характеристики Балканської Антанти: “Це регіональний альянс. Його учасниками є чотири держави, він базується на принципах балансування з метою захисту статус-кво в регіоні, закріплених на Паризькій мирній конференції 1919 і 1920 років. Дехто каже, що він був спрямований проти Болгарії, і я не заперечую такого наміру ініціаторів. Але є ще одна важлива передумова, про яку говорив Ніколає Тітулеску: Балкани були відомі як порохова бочка Європи. Я вважаю слова Тітулеску показовими, і він був абсолютно правий, що ми повинні покласти край цій ендемічній войовничості Балкан, що необхідно укласти угоду і створити зону миру і співробітництва”.
Існує приказка, що розрахунок вдома не збігається з розрахунком на ринку. Хоча балканські держави керуються спільними інтересами, насправді вони ставлять власні інтереси на перше місце. Петре Оту: “Трьома партнерами були середземноморські держави – Югославія, Греція і Туреччина, і їхні зусилля у сфері безпеки були спрямовані в цьому напрямку. Вони не були спрямовані на те, в чому була особливо зацікавлена Румунія. Греція мала резерв проти можливої італійської агресії на Балканському півострові. Так само Італія становила небезпеку для Югославії. Румунія і Туреччина були двома понтійськими країнами і мали б бути більш міцними. Але тут був так званий турецький резерв. Згідно з домовленостями між Кемаль-пашею і Леніним на початку 1920-х років, ці дві країни мали бути союзниками, і Туреччина зобов’язувалася не конфліктувати з Москвою”.
Балканська угода була похвальною в теорії, але їй бракувало згуртованості на практиці. Петре Оту: “Ще однією особливістю цього регіонального альянсу була відсутність держави-спонсора, гегемона. Балканська антанта зіткнулася з контрольними амбіціями Франції, Італії та Великобританії, між якими існували сильні протиріччя. У 1931 році Італія та Великобританія заохочували створення союзу Болгарія-Туреччина-Греція. Але Франція виступила проти цього і віддала перевагу угоді Югославія-Румунія-Болгарія”.
Регіональні альянси були хорошими з дипломатичної точки зору, але марними у військовому плані. З власних причин Чехословаччина не взяла на себе чітких зобов’язань за Малою угодою підтримати Румунію в разі нападу. З тих же причин Греція і Туреччина не взяли на себе зобов’язання підтримати Румунію в разі нападу зі сходу. На завершення Петре Оту зазначив, що регіональні альянси працюють лише тоді, коли в них беруть участь великі гравці: “Балканська Антанта була союзом дрібних гравців і не протистояла суперечливим інтересам великих держав. Загалом, регіональні альянси малих гравців є менш життєздатними в системі міжнародних відносин. Їх можуть обігравати великі міжнародні гравці, тому Малий союз, Балканський союз і румунсько-польський союз не витримали надзвичайного тиску великих держав і напруженості в міжнародних відносинах”.
Наприкінці 1940-х років системи регіональних альянсів розпалися, і почалася Друга світова війна. Почався тривалий і кривавий конфлікт, з якого людство вийшло у 1945 році, вражене іншими трагедіями та нездійсненими сподіваннями.
