Хто ще підтримує культуру?
У 2026 році румунська держава виділила на культуру через бюджет Міністерства культури приблизно 1,44 мільярда леїв (близько 277 мільйонів євро), тобто менше ніж 0,1 % ВВП. Незважаючи на недостатні ресурси, мистецька спільнота Румунії продовжує привертати увагу на європейському рівні.
Юлія Гау і Христина Манта, 01.07.2026, 13:56
У 2026 році румунська держава виділила на культуру через бюджет Міністерства культури приблизно 1,44 мільярда леїв (близько 277 мільйонів євро), тобто менше ніж 0,1 % ВВП. Незважаючи на недостатні ресурси, мистецька спільнота Румунії продовжує привертати увагу на європейському рівні. Наприклад, замок Банфі в Рескруч цього року отримав нагороду «Europa Nostra» — найпрестижнішу європейську відзнаку в галузі культурної спадщини.
Міруна Гиман, аспірантка з культурних студій та менеджерка проєктів програми «Горизонт Європа», каже, що культура — це все, що ми, як люди, виражаємо, а не сфера, яка обов’язково пов’язана з певною спеціалізацією: «Лише якщо ти хочеш науково, настільки об’єктивно, наскільки це можливо, проаналізувати суспільні явища. Але якщо розглядати це на індивідуальному рівні, у масштабі спільноти, то кожен може бути творцем культури і споживачем культури. Проблема, на мій погляд, виникає тоді, коли певні види людських проявів і висловлювань, певні творчі акти, певні культурні продукти не вважаються частиною культури, оскільки вони передають певні повідомлення, з якими певні соціальні категорії не згодні. Але, зрештою, вони щось говорять про турботи певної групи людей у цей конкретний момент. Вони щось говорять про те, як виглядає суспільство або частина суспільства в певний момент, у певному місці, у певному контексті.»
Міруна Гиман наводить приклад манелів — суперечливого музичного стилю, теми, яка викликає розбіжності в громадській думці, але, тим не менш, є результатом складного творчого процесу з багаторічною історією, що відображає проблеми та актуальні теми певних соціальних груп. На запитання, чому культура має значення, Міруна Гиман відповідає: «По-перше, якщо розглянути, що саме робить суспільство функціональним, крім, так би мовити, «твердої» інфраструктури — наприклад, ефективної транспортної системи, системи охорони здоров’я, лікарень, з яких ти виходиш не хворішим, ніж зайшов, та інших елементів, що забезпечують твої базові потреби, — то в основі функціонального суспільства лежать освіта та культура. Якщо поглянути на зарплати музейних працівників, то мова йде про суми десь у 3 000 леїв (близько 577 євро). Отже, по-перше, мова йде про дуже низькі бюджетні асигнування, що, певним чином, запускає замкнене коло. Немає грошей на гідну зарплату, а отже, неможливо залучити нових, підготовлених фахівців, які б увійшли в систему та принесли свіжі ідеї. Я дивлюся на покоління, з якими я навчалася на магістратурі з культурної спадщини на історичному факультеті, і проводжу таке порівняння: скільки з них вдається працювати в системі, а скільки йдуть у інші сфери, щоб мати змогу себе утримувати».
Ситуація з музеями є характерною для всього сектору: низькі зарплати, нестача робочих місць і молоде покоління, яке, незважаючи на відповідну підготовку, переходить у інші, краще оплачувані сфери. Експертка зазначає, що багато працівників культури змушені, щоб заробляти на життя, виконувати ще багато інших обов’язків окрім роботи на повну ставку, таких як участь у різних проєктах, співпраця з НУО, викладання курсів у університеті. Нещодавнє дослідження показує, що лише 19 % працівників культури в Румунії заробляють достатньо, щоб забезпечити свої потреби, тоді як 43 % займаються діяльністю поза межами цього сектору, щоб доповнити свої доходи. Те саме дослідження показує, що рівень психологічного благополуччя працівників культури значно нижчий за середній європейський показник у 64 бали за шкалою WHO-5, а саме становить 49,5. Результат нижче 50 балів вважається клінічним порогом низької якості життя. Іншими словами, багато з тих, хто створює культуру, живуть на межі між пристрастю та виснаженням.
Міруна Гиман також говорить про проблему ініціатив у сфері культурного підприємництва. Хоча вона й заохочує такі проєкти, вважаючи, що державному бюджету було б складно підтримувати весь культурний сектор, проблема виникає, за словами експертки, тоді, коли такі ініціативи просувають елітарний дискурс, який позиціонується як «не для всіх» і головна мета якого — максимізація прибутку: «А що ти потім робиш із тим прибутком? Чи не намагаєшся щось віддати громаді? Наприклад, у будівлі, де ти відкрив ресторан чи бістро, чи не вдається тобі знайти приміщення, яке можна було б безкоштовно надати, скажімо, художникам, які тільки починають свою кар’єру?»
Ще одна проблема, на яку звертає увагу Міруна Гиман, пов’язана з різними напрямками державного фінансування. Вона говорить про нерівні умови конкуренції за грантові кошти, коли малі організації змагаються з великими державними установами за ті самі кошти: «На цьому ж полі діють неурядові організації, які борються з державними установами, тобто це як Давид і Голіаф, що змагаються за ті самі кошти. І не можна ставити на один рівень НУО, яка тримається на трьох волонтерах і одному «напівпрацівнику», з національним музеєм, у якому є оплачувані співробітники, що шукають можливості вивести свою роботу на новий рівень. І, звісно, у нього будуть інші шанси та інші ресурси для реалізації проєкту. На мій погляд, слід також передбачити окремі лінії фінансування для НУО та державних установ.»
Міруна Гиман робить висновок, що ми досі сприймаємо культуру як щось віддалене, замкнене в слоновій вежі, а не як те, що може стати частиною нашого повсякденного життя, допомагаючи нам відновити душевну рівновагу та налагодити зв’язки один з одним. І доки культура сприйматиметься як розкіш, а не як базова потреба, буде важко домогтися збільшення бюджетних асигнувань та належного визнання й винагороди за працю тих, хто її створює.
