Потяг до іншого життя
Березневий день. Північний вокзал. У залах очікування багатолюдно. Куди б не поглянути повсюди люди, переважна більшість жінки і діти, на стільцях або стоячи, всі чекають. Усі вони українці, які тікають від війни...
Ioana Stăncescu, 25.03.2022, 03:19
Березневий день. Північний вокзал. У залах очікування багатолюдно. Куди б не поглянути
повсюди люди, переважна більшість жінки і діти, на стільцях або стоячи, всі
чекають білля багажах. Цього разу жоден з
них не поїде у відпустку, і не чекатиме на
нього потяг аби відвести
додому. Усі вони українці, які тікають від війни. Розпочавшись 24 лютого о 5
ранку, російське вторгнення в Україну спричинило до тепер понад 3
мільйони біженців, з яких понад 500 тисяч прибули до Румунії.
«Перед моїм від’їздом, в Одесі було відносно тихо, але в останні дні перед
від’їздом, з огляду на те, що поблизу міста є військові частини і що ми також
маємо вихід до моря, була чутна стрілянина, українська армія намагалася збити
ракети націлені на місто. Щодня гуділи сирени, щоб люди могли сховатися. На
жаль, там, де я живу, це район з високими багатоквартирними будинками і без жодного
укриття. Ми могли сховатися лише в кутку, між двома стінами. Тому сім’я
наполягала на тому, щоб я взяла дівчат і поїхала звідти якомога швидше.»
Прибувши до Бухареста, Тоня спочатку зупинилася в готелі. Проте через
кілька днів гроші закінчилися, тож їй довелося взяти дочок і валізу та
шукати допомогу на Північному вокзалі. Тут вона познайомилася з волонтеркою Ілінкою
Штефенеску. Голова асоціації AREFU, створеної в пам’ять про своїх
предків, серед яких є кілька культурних постатей культурного та мистецького
життя Румунії, Ілінка вирішила зосередити всю свою енергію на допомозі біженцям з України. Тому започаткувала акцію «Краще разом», яка надає підтримку
українцям на Північному Вокзалі: «Одного вечора я була вдома з чоловіком, ми
дивилися кінофільм, а я споглядала оком на те, що говорять у Facebook, у групі «Об’єднанні
заради України». Хтось написав, що на Північному вокзалі вже немає бутербродів для
біженців. Тож я сказала своєму чоловікові: «Я йду на вокзал, понести туди їжу».
І ось, ми обоє сіли в автомобіль, приїхали сюди, на вокзал, купили бутерброди,
і з того дня минуло вже два тижні, я тут, і мій чоловік мені теж допомагає,
робить покупки, відвозить біженців до готелю. От таке наше життя щодня.»
Більшість тих, хто тікає від війни, – жінки з дітьми. І попри всі зусилля
волонтерів облаштувати маленькі ігрові майданчики в залах очікування аби якось змусити
малечу посміхнутися, ознаки посттравматичного стресу очевидні, каже Ралука
Петру, психолог-волонтер. Після кількох закликів у Facebook у групі «Об’єднанні
за Україну» мешканці столиці принесли сюди всілякі ліки. І так стало можливим
організувати невеликий аптечний пункт у Залі очікування №2, яким управляє
Червоний Хрест і лікарі-волонтери, такі як Мара Лазер, яка вже більше тижня
намагається «виліковувати» болі біженців: «Є проблеми особливо з дітьми,
застуда, ангіна, літні жінки з серцево-судинними проблемами, гіпертонією, були
й люди з цукровим діабетом. І багато з них дуже напружені, в стані сильного стресу і
потребують знеболюючих.»
Як і переважна більшість тих, хто втік від війни,
Тоня приїхала зі своїми двома дочками віком
5 і 13 років, маючи
при собі всього одну валізу. Висока, худа, красива,
незважаючи на нахмурені та заплакані очі, вона розповідає, як росіяни повністю
зруйнували рідне місто її бабусі: «Моя
бабуся та решта родини родом з Чернігова, а те місто майже стерли зі земної
кулі, воно повністю зруйноване. А поруч з Одесою знаходиться обложене місто
Миколаїв. Коли ми покинули Україну, я не встигла взяти теплого взуття. Я
зв’язалася з деякими далекими родичами, які погодилися взяти нас до них і дати
нам кімнату. Ми їдемо поїздом до Німеччини.»
Але не всім біженцям є куди їхати. З тих 500 тис. українців, які прибули до Румунії з початку
російського вторгнення, понад 4 тис. Подали заяви про надання притулку
в нашій країні. Проте всі вони потребують
допомогу від громадянського суспільства та органів влади.
Перебуваючи на вокзалі з перших днів конфлікту, працівники Головного управління соціальної допомоги муніципалітету Бухареста
координують мобілізаційними
заходами, намагаючись якомога
швидше реагувати на потреби біженців. Міхай Якобоая, голова цієї установи: «Одним треба забезпечити лише транспорт, іншим – житло.
Проживання – це, так би мовити, повний пакет: відпочинок, харчування, засоби
гігієни, абсолютно все. Сюди приходять люди, які реєструються як волонтери,
перекладачі або люди, які пропонують житло, але ми намагаємося уникати таких
пропозицій і віддавати перевагу Центру, створеному спеціально для
централізованого проживання в Бухаресті та належного транспорту, де це
необхідно. Громадянське суспільство допомагало нам із самого початку, а це
означає як НУО, так і незалежні волонтери, які приходять, підписуються та
допомагають.»
Однак у Румунії, де середня зарплата становить 780 євро на місяць, не кожен
може дозволити собі прийняти біженців чи забезпечити їм одяг та їжу. Навіть і так, є
інші методи, якими кожен з нас може допомогти, каже психолог Ралука Петру: «Найкраще, що можна зробити, це подарувати їм тепло,
прийняти їх якомога краще, усмішка для них багато важить, а також те, що ми
можемо сказати їм знайомою мовою, «будьте спокійними, все буде гаразд, ви в
безпеці». Більші жести, наприклад, пропонувати їм солодощі, соску для малюків
або речі, які можуть здатися їм розкішшю, також мають велике значення. Люди
привезли сюди іграшки. Дорослі дуже добре реагують на те, що з ними розмовляють,
маємо зразкову мобілізацію перекладачів як з української, так і російської мов.
Ці люди нам дуже допомогли, а також допомогли біженцям відчути те, що ми їх
цінуємо. На вокзал не прибуває поїзд із 600 людьми, а поїзд із 600 душами.»
Пів на дванадцяту. Для декого з нас настає
тихий недільний полудень. Для інших, таких як Ілінка Штефенеску, це просто
новий день, проведений в оточенні людей, які втратили все. Вимушена залишити
Румунію в 1970-х роках, рятуючись від режиму Чаушеску, Ілінка, яка прожила в
Парижі 24 роки, зі сльозами на очах розповідає про драматичні історії, з якими
вона зустрічається вже кілька днів. «Уявіть собі трагедію цих людей. Дехто приїжджає
тільки в тому, що встиг натягнути на себе, без нічого, у крихкому
психологічному стані, особливо діти, які побачили, що таке війна та бомби. Інші
реально тікали від бомб, я бачила сім’ї, яким нічого не вдалося взяти із собою,
бо вони рятувалися від бомб. Я не розумію, як можуть бути люди, які на це ніяк
не реагують, це ненормально. Ми повинні допомагати один одному, чим можемо, ми
люди і не можемо відводити очі в такі моменти. Якщо є ще люди, які не вірять у
існування цієї війни, я чекаю їх на Північному вокзалі, лише на годину, щоб
подивитися, що роблять тут волонтери. Вони всі чудові!»
Тим часом бомби продовжують падати на українські населені пункти, а українці
продовжують рятуватися втечею. І ось яке питання не дає мені спокою. Що
потрібно зробити, щоб підтримати ентузіазм румунів, щоб вони продовжували
надавати допомогу? Психолог і волонтер Ралука Петру має відповідь: «Дуже
важливо, як ми приймаємо пожертви, а коли щось не приймаємо,
треба робити це без агресії. Це залежить від нас, волонтерів. Ну а на рівні
всього суспільства дуже важливо пам’ятати, що ці люди знаходяться в
екстремальній ситуації. Будь-які порівняння на кшталт: «А чому ви не
допомагаєте так само й своїм?» абсолютно недоречні. На нас, люди добрі, не
падають бомби кожні 5 хвилин, в нас ніхто не стріляє і ніхто не розстрілює гуманітарні коридори. А на запитання, «Чи допомогли б вони нам?», я можу з
упевненістю сказати, що так, вони б теж допомагали іншим у подібній ситуації.»
На вокзалі багатолюдно. Тоня, у супроводі її дочок, тягне за собою валізу і чекає на потяг, який
відвезе їх до Німеччини, до нового життя.
