Міжнародний день рідної мови у Клужі (10.02.2018)
У 1999-му році на 30-й сесії Генеральної конференції Організації Об'єднаних Націй з питань освіти, науки і культури, було прийнято рішення заснувати Міжнародний день рідної мови.
România Internațional, 20.02.2018, 03:27
У 1999-му році на 30-й сесії Генеральної конференції Організації Об’єднаних Націй з питань освіти, науки і культури, було прийнято рішення заснувати Міжнародний день рідної мови. Його мета – захист мовної та культурної багатоманітності. Датою щорічного свята вибрано 21-е лютого- день трагічної загибелі студентів-мітингувальників у місті Бангладеш (тоді Пакистан) за право використання рідної бенгальської мови. В Україні це свято відзначають з 2002 року «для зміцнення державотворчої функції української мови та сприяння вільному розвитку і використанню інших мов національних меншин України». В цей день шанують рідну мову в кожному освітньому закладі, у бібліотеках, культурних центрах, просвітницьких організаціях України та в українських осередках за кордоном.
У Клуж-Напоці святкування присвячені цьому дневі серед українців проходять вже в 5-те. ЇЇ постійними організаторами виступають викладачі відділу україністики на кафедрі слов’янських мов при Клузькому Університеті імені Бабеша-Бойоя – подружжя Гербіль. Фінансову підтримку надає місцева повітова організація СУР. Вже традиційно молодіжний хор цієї організації урочисто розпочинає захід, виконуючи державні гімни Румунії та України. Та ж молодь цитує найвідоміші українські і румунські вірші, присвячені рідній мові, співає українських народних пісень. На відкритті слово було надане голові Союзу Українців Румунії та керівництву кафедри і деканату. «У Клужі це свято вже традиція і ми хочемо зберегти її. В останній час СУР акцентує свою увагу на проведенні заходів, спрямованих на збереження святих цінностей, які нам передали наші прадіди. Дивлячись на вас я переконуюсь, що ми успішно передамо їх і нашим нащадкам» – зазначив пан депутат і голова СУР М.М.Петрецький. Замісник декана, пан професор Д.І.Кіра нагадав, що «мова є суттєвою складовою у визначенні національної ідентичності». А директор кафедри слов’янських мов, пані доктор-лектор К.Балош (Katalin Balazs) звернула увагу на особливість цього свята для тих, у кого рідна мова відрізняється від державної. «Не забувайте свою мову, відкривайте для себе цю мову, цікавтися на цій мові, вивчайте і багато читайте на цій мові – для того, щоб володіти нею на високому рівні» – закликала вона.
Родзинкою цьогорічної зустрічі став виступ представника білоруської національності, аспіранта Білоруського державного університету пана Андрія Калавура. Свою роботу на тему: «Мова, література, влада: нариси з історії білоруської культури з часів повстання 1863-1864 рр. до «кривавої ночі» 1937 року» він зпрезентував на своїй рідній білоруській мові, яка за лексичним запасом є найбільш близькою до української – 84% спільної лексики. Автор розпочав з історичних та соціальних передумов виникнення повстання Калиновського, розказав про зародження ідеї здобуття незалежності для Білорусії, про походження і долю її найвідоміших учасників. Особливу увагу було приділено героїчності і відданості жінок під час повстання та після нього. Російська імперія жорстоко притиснула повстання – біля тисячі учасників було розстріляно, а ватажків (в тому числі і К.Калиновського – публіциста і поета) повішано у Вільнюсі. Небагатьом вдалося заховатися або виїхали за межі країни. В цей час така культова для білорусів особа, як Ф.Богушевич, написав: Можа, хто спытае: гдзе ж цяпер Беларусь? Там, братцы, яна, гдзе наша мова жывець… («Може хто спитає: -Де ж тепер наша Білорусь? Там вона, браття, де наша мова живе…»)
Нова творча еліта білоруського народу у 20-30-і роки минулого століття обговорювала національні особливості, реалістично відображала білоруську громадськість і її життя під час тоталітарного сталінського режиму. Їх доля була тяжкою і трагічною, як і представників інших національностей на території Радянського Союзу. В цей період у Білорусі було знищено до 200 тисяч людей. Тільки в ніч «з 29 на 30 жовтня 1937 року у підвалі мінського НКВД було розстріляно більше 130 представників білоруської інтелектуальної еліти – літератори, державні діячі і науковці» – наголосив промовець. Розповідаючи про особливості цих часів, він зосередив свою увагу в основному на творчості і долі таких видатних представників білоруської культури як Янка Купала, Андрій Мрій та Францішек Аляхнович. Вони працювали в різних жанрах і по-різному оцінювали дійсність, по-різному пройшли земний шлях. Та їх не оминули типові для того часу репресивні урядові методи: заборони, цькування, переслідування, заслання, розстріл або смерть за підозрілих обставин. Їхні імена не забуто, їхня діяльність набула міжнародного розголосу і значення, їхня творчість стала основою для появи і розвитку чергових поколінь національних митців в найрізноманітніших галузях культури. Це завдяки їхній діяльністі білоруська громада сьогодні гордо повторює ім’я талановитої Світлани Алексієвич – лауреата Нобелівської премії з літератури у 2015 році. Пан А.Калавур на прикладі розгляду цих двох жахливих історичних подій дійшов до висновку: «Влада, як політична структура, не змогла перемогти ні мову, ні літературу. Бо мова та література – це щось вічне, на відміну від влади».
Скорочена презентація з курсу про історію української мови пана доктора лектора І.Гербіля мала назву: «Українська мова в період Київської Русі» і повернула нас до українського простору. Тут йшлося про походження та розселення слов’ян на території України, про перші фрагментарні свідчення про пращурів слов’ян (антів) у античних авторів. Далі так зване «Велике розселення слов’ян» привело до формування праукраїнських слов’янських племен, які переростають в 12-14 феодальних князівств. В результаті їх об’єднання на рубежі VIII – IX ст. виникла могутня держава Русь. Вона дістала назву Київська Русь в історіографії аж у XIX ст. Відомий князь Ігор син Олега «підкорив племена уличів і тиверців від яких тягнуться гуцули, закарпатці, буковинці та покутяни» – зазначив автор. Племена того часу швидше за все користувалися «близькоспорідненими діалектами, які дали підставу вченим ввести в науковий обіг поняття праслов`янська мова». Але «повного й остаточного злиття колишніх союзів у так звану давньоруську народність не сталося, спільної давньоруської народнорозмовної мови ніколи не було.» – виділив пан І.Гербіль. Він згоден з думкою видатного українського мовознавця, професора і академіка Г.П.Півторака про те, що термін давньоруська мова можна вживати лише щодо «писемно-літературної мови, яка, поряд із церковнослов’янською, обслуговувала всі сфери державного життя і була справді спільною (хоч і з певними регіональними мовними особливостями) для всієї території Київської Русі.» На думку промовця є достатньо доказів для того, щоб рубіж XI-XII ст. можна «умовно визнати часом завершення формування української мови і початком нового етапу її історії, коли вона в народнорозмовному варіанті вже набула в основному всіх притаманних їй мовних рис. Це початок самостійної історії української мови як мови українського народу.»
У доповіді «Важливість рідної мови» пані доктор лектор К. Балош виділила: «Ми можемо знати і розмовляти декількома іноземними мовами, але на рідній мові формуються наші думки… найлегше сприймаються або висловлюються погляди.» Крім того рідна мова відображає наші концепції про світ, являється емоційним зв’язком з тим чи іншим лінгвістичним суспільством, а також є мовою більшості винаходів та досягнень. Автор підкреслила сучасну зростаючу потребу у вивченні і використанні на високому рівні все більшої кількості іноземних мов. Та все таки у більшості випадків «рідною мовою ми завершуємо осмислення реальності, відточуємо розуміння значень – тобто переводимо світ у слова і ідеї».» Вона наголосила, що її присутність на заходах, присвячених рідній мові, протягом останніх вже 4 років є «проханням і наказом в першу чергу до студентів українського відділення: …Якщо не іншою, то хоч рідною писати і говорити у відповідності з її вимогами». На завершення промовиця розкрила деякі граматичні особливості рідної для неї угорської мови.
Цікавий аспект заторкнув виступ пана професора Д.-І.Кіра у роботі «Рідна мова – природній інструмент у спілкуванні і освіті». Тут йшлося про лінгвістичне планування на рівні країни або правильний вибір мови для освіти і спілкування в освітніх закладах. Не секрет, що питання мови освітнього процесу є болючим і актуальним для багатьох багатонаціональних країн у всьому світі. Не так давно і український закон про освіту образив декілька країн-сусідів. Було розглянуто три аспекти, які треба мати на уваз під час прийняття таких важливих і непростих рішень. Цікавими були наведені приклади успішних та не зовсім успішних країн з точки зору вибору освітньої мови – Танзанія, голландська провінція Фрисландія, Філіпіни. Безумовним є те, що «освітні переваги не мають бути єдиним і навіть не самим важливим фактором, який береться до уваги при визначені мови у освітньому процесі.» Не менш важливими є, наприклад, соціальні і політичні рухи та ідеї. Виявляється, ще у 1951 році ЮНЕСКО створив спеціальний комітет фахівців, які зосередилися на вивчені проблеми вибору мову для навчальних закладів. Їхні висновки: «Мова, якою розмовляють діти, має стати першою в процесі відбору для освіти». Нічого дивного чи нового – найкращим середовищем для навчання дитини є її рідна мова. Але уже через 20-ть років та ж організація зазначає, що «рідна мова не має бути обов’язково мовою батьків або першою мовою, на якій дитина навчилася говорити». Практично це означає, що і на даний момент питання чи є рідна мова завжди необхідною в освітньому процесі є відкритим. Це питання, на думку автора, потребує подальшого вивчення і обговорення.
Цього разу у Клужі було зачеплено всього декілька аспектів такої простої, але водночас багатогранної теми як рідна мова. На різних мовах представники різних культур висловили спільну турботу і закликали до одного і того ж: зберігати спадщину і цінності закладені у рідній мові кожного з нас, знати їх історію і особливості. А головне – вдосконалювати власні знання рідної мови, покращувати її рівень вживання. Це ті прості і доступні кожному кроки, що приводять людей до вершин особистого успіху , а народи – до підвищення національного процвітання і престижу. (Автор: Ольга Сенишин)
