Румуни на півострові Істрія
З усіх румунських спільнот найменше говорять про румунів з Хорватії, точніше про тих, котрі мешкають на півострові Істрія.
Стеліу Ламбру і Василь Каптару, 13.10.2025, 08:27
Не всі румуни живуть у Румунії, так само як і інші народи не живуть повністю у своїх країнах. Сьогодні румуни живуть за межами Румунії в Республіці Молдова, Україні, Угорщині, Сербії, Болгарії, сусідніх з Румунією країнах, а також у Греції, Північній Македонії, Албанії та Хорватії. З усіх цих румунських спільнот найменше говорять про румунів з Хорватії, точніше про тих, котрі мешкають на півострові Істрія. Пояснюється це тим, що вони найменш чисельні з усіх румунських груп і географічно найвіддаленіші від компактної маси румунів у Карпатській дузі та басейні Дунаю. Однак відомості про них можна знайти у різних письмових джерелах із середини 19 століття. Одним з перших, хто писав про це був історик і письменник Георге Асакі. Словенський філолог Франц Міклошич та Андрій Главіна, перший істро-румун, який писав зсередини своєї громади, також розповідали про їхню мову, культуру та звичаї.
Після 1918 року, коли більшість територій, заселених переважно румунами, об’єдналися у Велику Румунію, багато румунів з-за її меж іммігрували та стали громадянами Королівства Румунія. Водночас істро-румунських переселенців було дуже мало. Доменіко Цвечич належав до небагатьох істро-румунів, які вирішили набути румунського громадянства. У 1937 році, в одинадцятирічному віці, він залишив рідне село Шушневіца, щоб навчатися в Румунії, у місті Клуж-Напока. Цвечич походив із передгірної місцевості, де переважали скелясті карстові ландшафти. Місцеві мешканці здебільшого займалися вівчарством та гірництвом.
У 2002 році він розповів Центру усної історії Румунського радіо, що діти з цих бідних гірських регіонів мали дуже мало шансів на повноцінну освіту. «Діти істро-румунів були приречені залишатися прив’язаними до землі, до роботи в батьківському господарстві, доки не знаходили іншого заняття або не емігрували до міста. Удома ми розмовляли істро-румунською, спілкувалися лише діалектом. Італійську мову вивчали тільки в початковій школі; коли я вперше пішов туди, не знав жодного слова. Були, бідолахи, такі, що ледве орієнтувалися в мовному клубку: вивчили кілька слів і здебільшого читали з книжки, коли треба було відповісти, або їм підказували. Серед них чимало так і не піднялися вище початкової освіти через тяжке економічне становище своїх батьків, які не могли підтримати їх у навчанні.»
Суворий рельєф заважав економічному розвитку місцевості, та ще гострішою була інша проблема — брак води. Доменіко Цвечіч розповідав, як люди все ж знаходили спосіб добути «рідину життя». «Економічна ситуація залишалася нестабільною. Додатковою проблемою була нестача питної води. У південній частині краю, у семи селах, де проживали істро-румуни, існувало лише два джерела чистої води. Вони били з пагорбів або з гори, де зберігали сіно для худоби, а ще була криниця, зроблена спеціально для напування тварин. Люди змушені були носити воду з цих джерел. Її перевозили бочками на возах, запряжених волами, яких було небагато, або жінки носили на спині в глиняних горщиках. Горщик підперізували спеціальним поясом: його дно фіксували в поясі, а зверху підтримували мотузкою, щоб він не перекинувся. Ситуація з питною водою була критичною. Ті, хто жив далеко від джерел, часто вживали відфільтровану дощову воду. Вона стікала з дахів по жолобах у спеціальні колодязі, де відстоювалася: пісок і бруд осідали на дні, а зверху залишалася чистіша вода, проте бідна на необхідні для організму речовини.»
У цій спільноті відзначали важливі моменти життя. Релігійні свята були найважливішими, розповів Доменіко Цвечіч. «Святкування зводилися, особливо на Різдво, до випікання пасок. Для господарських потреб вирощували свиней, кожна сім’я вирощувала по свині. Вогонь у більшості будинків, особливо взимку, розпалювали на припічку і в кімнаті, де була кухня і де готували їжу, а взимку також коптили м’ясо. В інших сім’ях на кухні були дров’яні печі. На Великдень була переважно паска і червоні яйця, а дорослі також “запивали” ці страви келихом вина, з якого з дозволу батьків або крадькома «куштували» й діти.»
Доменіко Цвечіч також згадав діалект, яким вони розмовляли вдома і в громаді. «Істро-румунську я пам’ятаю менше, слова пам’ятаю тільки <Cire eşti tu?> Хто ти? <cire> замість <cine>, цей ротацизм, тобто інтервокальний <n> перетворився на <r>. В істро-румунській мові не було віршів і молитов, вони були в італійський період італійською, а в більш ранній період я точно не знаю, здається, німецькою. У нас не було книг Священного Писання, перекладених на істро-румунську.»
Істро-румуни — невелика громада румунів у Хорватії, яка чітко відчуває свою окремішність. Попри чисельну малочисельність, ця етнічна група залишила свій слід у місцевій історії.
