Портрети в палаці Cуцу
Бухарестський муніципальний музей представляє до кінця серпня цього року виставку «Портрети: образ і дзеркало».
Йон Пуйкан і Аліна Околот, 12.04.2025, 06:24
Бухарестський муніципальний музей представляє до кінця серпня цього року виставку «Портрети: образ і дзеркало», що експонується в історичній будівлі Палацу Cуцу в центрі столиці.
Кураторка експозиції Ана Марія Мечуке-Пуфу провела для нас короткий історичний огляд цього неоднозначного художнього жанру — портрета. «Відомий ще з античних часів, портрет посідає суперечливе місце в ієрархії художніх жанрів, оскільки, на думку критиків, не відповідає моральним засадам, слугуючи радше засобом звеличення особистого марнославства. У період Відродження людська постать викликала зростаючий інтерес у митців, тоді як у пізньому Середньовіччі портрети зображували переважно монархів, а прості люди залишалися поза увагою цього виду мистецтва. Поширені у XV-му столітті такі твори, як-от фламандський портрет, обмежувалися передачею обличчя й плечей, причому обличчя зазвичай зображували в профіль. У XVI столітті видатні майстри портретного жанру — Леонардо да Вінчі, Рафаель і Тіціан – розширюють формат зображення, обираючи більші полотна для написання як чоловічих, так і жіночих постатей, по пояс або навіть на повний зріст. Це саме той період, коли портрет досягає свого апогею. У добу Відродження тематика портрету визначалася соціальним статусом зображеної особи та призначенням твору. Технічна основа й композиційні елементи підбиралися відповідно до цих чинників. Так виник домашній психологічний портрет, що відображає фізичний та емоційний образ звичайної людини, про яку майже нічого не відомо. Він є протилежністю портрету особистостей, лідерів та інших важливих фігур, призначеного для публічних місць, де акцент робиться на виразності обличчя, осанці персонажа та елементах декору. Імператорські портрети часто були ідеалізовані. Стилізація, відкрита в епоху модернізму, в основному була спрямована на створення портретів істот, яких ми не можемо уявити тілесно і які втрачають свою фізичну привабливість з плином часу. Візантійські святі, наприклад, оточені золотистою аурою, є нематеріальними, ієрархічними та духовними. Персонажі алегоричних сцен живопису на станкових картинах, часто оточені світлом і рослинністю, зображуються як реальні особи, але в ідеалізованій формі. Важливими для епохи Відродження є також скульптури фігур братів Джуліано та Лоренцо де Медічі, де обидва портрети акцентують увагу не на фізичній схожості з оригіналом, а на відповідності з його індивідуальністю та духом. Живопис еволюціонував. Сила та новизна сучасних портретів та автопортретів полягає в змістовних елементах, що лежать в основі їх реалізації, з повагою до художньої емоції. Нині простежується тенденція до осмислення портрета крізь призму визначальних внутрішніх рис образу. Саме їх має бути виражено, коли ми дивимося на обличчя персонажа.»
Ана Марія Мечуке-Пуфу ознайомила нас з виставкою у Палаці Суцу: «Виставка «Портрет: образ і дзеркало» пропонує щонайменше два різні підходи. З одного боку, ми маємо вертикальну лінію — хронологію портретного жанру. З іншого — горизонтальну лінію представлення портрета, а саме уявного, ідеалізованого, від канонічної гравюри до сучасних абстракцій. Окремо можна виділити низку різних методів репрезентації, якими ми завдячуємо еволюції технологій. Статичні зображення, що вимагали від художників кропіткої праці в майстерні, можна протиставити зображенням, що фіксують миттєвий момент. У нашій виставці представлені як образи класичної краси, так і реалістичні зображення, сміливо культивовані грецько-римською цивілізацією.»
Кураторка Ана Марія Мечуке-Пуфу розповіла нам про особливості портрета в румунському мистецтві на прикладі експонатів, представлених у палаці Суцу. Завершуючи нашу розмову, вона окреслила портрет як акт художнього відтворення, втілений у формі «маски – персони». «Портрет привертав увагу румунських живописців ще з початку ХІХ століття, коли західноєвропейська традиція почала відчутно впливати на румунський культурний простір. Це відобразилося в значній кількості портретів, створених представниками «примітивного» румунського живопису — мандрівними художниками, які шукали замовлення в Центральній та Східній Європі, зупиняючись у Румунії на довший чи коротший час. Згодом саме вони були визнані попередниками національного живопису. Яскравим прикладом є Костянтин Лекка, який створював портрети аристократів. Після цього художники почали тлумачити риси своїх моделей відповідно до художньої течії, до якої належали, або відповідно до особливостей мистецтва своєї епохи. Те, що ми сьогодні називаємо автопортретом, у давнину було частиною повсякденного життя, коли людина обирала, які риси показати, а які приховати, змінюючи своє обличчя залежно від етапу розвитку цивілізації. Це — маска. Як і сьогодні, людина мала вибір між професійною, офіційною, повсякденною чи репрезентативною роллю. Особливо в римській античності була актуальною «маска», яка визначалася словом «персона». Та сама людина, але інше «я», альтер его.»
