Концентраційні табори в Береганському регіоні

Історично малонаселений, але сільськогосподарський родючий регіоном, Береган став місцем, обраним комуністичним режимом для покарання близько 40.000 людей, яких він вважав ворогами режиму. Усі свідчення тих, хто провів кілька років свого життя в цій східній частині Румунської рівнини, деякі з них також записані Центром усної історії Румунського товариства радіомовлення, описують однакові умови життя в 1950-х роках.

У 1951 році комуністичний режим почав відправляти до Берегану деякі категорії людей, які мали бути покарані за те, ким вони були: середні селяни, деякі представники німецької, сербської, угорської, арумунської меншин, румунські бесарабці, які втекли з окупованої радянськими військами Бессарабії в 1944 році. Серед них була учениця Елена Борош, біженка з Бессарабії, яка разом з батьками опинилася на заході Румунії, в Банаті: «Я навчалася у сільськогосподарському технікумі в Санніколау Маре, коли забрали моїх батьків. Тоді, в одну ніч, не тільки з Банату, а й з Мехедінці всіх забрали. Але з того, що мені розповіли батьки, о 12 годині ночі прийшов охоронець і міліціонер і сказали їм збирати свої речі, тому що вони повинні були виїхати. Наступного дня мені зателефонував батько і сказав, щоб я терміново приїхала додому, першим же поїздом, і що я не знайду їх вдома, а на вокзалі. Коли я приїхала на вокзал, батьки вже стояли з багажем на пероні і чекали на мене. Як тільки я приїхала, нас одразу ж завантажили у вагон, і ми поїхали.»

Страх людей був величезним. Вони не знали, куди їх везуть, жили під страхом повернення до Радянського Союзу та заслання до Сибіру. Елена Борош пригадала свої перші враження про те, куди далі пішло її життя: «Коли ми приїхали вранці на станцію Ніколешть-Жяну, потяг зупинився. Мій батько запитав працівника політичної поліції, чи будемо далі подорожувати. Він відповіві нам, що ми залешимося там. Під’їхало кілька порожніх вантажівок, вони забрали у кожного багаж, ми сіли на іншу вантажівку, яка відвезла нас до місцевості Сату Ноу. Насправді не було ніякого нового села, це було відкрите поле. Село було нанесено на карту, з вулицями і місцями для будинків, де кожна земельна ділянка мала бути у 2500 квадратних метрів. Дехто, де зупинявся, бачив, що місце вільне, і оселявся там. Там, де ми зупинилися, була посіяна пшениця, але стояли якісь кілки, і ми сказали, що зупинимося тут. Ми там розвантажилися і залишилися під відкритим небом. І ми думали, що нам робити далі.»

Першу ніч вони спали просто неба, вкрившись ковдрами та килимами. Наступного дня вони почали будувати свої домівки, першими з’явилися курені. Потім викопали колодязі для води. Через тиждень приїхали представники влади і відправили людей на ферму збирати бавовну. Васіле Неніца також був депортований до Берагану в дитинстві. І він пам’ятає пустелю, де він дійшов разом з його батьками та іншими людьми, які опинилися в скрутному становищі: «У Берегані було дуже спекотно. Води не було, нам привозували воду цистернами з Борчі, люди ходили за водою, і ми пили її протягом тривалого часу. Багато людей захворіли від цієї води. Найбільший біль, який я пам’ятаю, все ж таки я був ще дитиною, мені було 11 років, це те, що в перший рік вони зробили дуже велике кладовище. Багато хто не пережив тієї зими, особливо старі люди з Банату. Клімат у Банаті був помірний, а в Берегані – холодний. Була сувора зима, і вони не змогли вижити. Багато хто помер. І це сталося скрізь, і в інших селах Берагану, не тільки в нашому селі. В Берегані не було нічого, окрім відкритих полів. За 100-200 метрів можна було побачити дерево. Таким був Бераган, на скільки сягало око, це було поле! А коли налітали вітри та вихори, як у романі “Чулини Берагану”, це було ще страшніше!»

Васіле Неніце також пригадав випадок, коли сама Ана Паукер, міністерка закордонних справ у комуністичному уряді, приїхала з візитом, щоб спонукати депортованих будувати житла: «Вона прилетіла на гелікоптері і приземлилася там. Перед цим приїхала міліція і барабанила в селі, щоб всі зібралися в певному місці. Ми не знали, для чого. Там нам сказали, що ми повинні будувати будинки. І вони зробили бригади по 8-10 людей, і був встановлений порядок будівництва будинків. Будинки робили з битої землі, клали дошки і насипали землю. Кукурудзою били, поки не піднімалася стіна. І робили хати з двома кімнатами і кухнею, криті. Вони привезли нам деревину, дах і папуру.»

Після 4 років екстремальних умов, у 1955 році, влада дозволила депортованим їхати, куди вони захочуть. Більшість вирішила повернутися до місць свого походження, залишивши позаду екстремальний життєвий досвід.