Війна в Україні та виклики безпеки у регіоні Чорного моря та на Балканах
Розв'язана майже чотири роки тому війна Росії проти України серйозно вплинула на безпеку в регіоні та на глобальному рівні.
Коріна Крістя і Василь Каптару, 14.01.2026, 14:19
Розпочата майже чотири роки тому так звана «спеціальна військова операція» Москви проти України має глибокий геополітичний вплив, який позначається на балансі сил на регіональному та глобальному рівнях. Насправді повномасштабна війна, що вже перевищила тривалість війни 1941–1945 років між нацистським Третім Рейхом та СРСР, призвела до значного погіршення відносин між Росією та Заходом, послабила стратегічну позицію Москви в Європі та зміцнила єдність Заходу. Крім того, вона спричинила перегляд пріоритетів безпеки на міжнародному рівні і стала одним із найважливіших розривів у міжнародному правопорядку після холодної війни.
Те, що відбувається в Україні, має значний вплив не лише на безпеку країн Чорноморського регіону, а й Балкан, навіть якщо цей регіон безпосередньо не залучений у конфлікт.
Генеральний директор незалежного аналітичного центру «Нова стратегія» (New Strategy Center) Джордже Скутару в інтерв’ю нашій радіостанції розповів про виклики безпеки, наслідки війни в Україні та їхній вплив на Чорноморський регіон:
«Ми говоримо про три рівні. По-перше, гібридний: війна в Україні не лише призводить до кінетичних, військових дій, але й приносить у Європу численні гібридні загрози в районі Чорного моря та на Балканах. Йдеться про політику просування дезінформаційних наративів для підтримки позитивного іміджу Росії, хоча вона є державою-агресором, а також для послаблення підтримки України у таких країнах, як Хорватія чи Болгарія, які постачають боєприпаси для України.
По-друге, існує історичний вплив Росії на Балкани, що базується на релігійному, православному та слов’янському факторах. Росія все ще має сильний вплив у Болгарії, Сербії та намагається зберегти його в Боснії і Герцеговині через режим Додіка в Республіці Сербській, метафорично відкриваючи другий фронт та створюючи додаткові проблеми для Заходу».
За словами експерта третій рівень стосується того, як держави регіону повинні протидіяти побічним ефектам, зокрема енергетичним проблемам. Війна в Україні висвітлила вразливість балканських держав щодо залежності від російських енергоресурсів. Кризи з постачанням та зростання цін посилили соціальну напругу і показали необхідність диверсифікації джерел та маршрутів енергопостачання. У цьому контексті Чорне море та енергетичні коридори Південно-Східної Європи набувають все більшого стратегічного значення.
«Деякі країни ЄС, такі як Болгарія, змогли вирішити проблему залежності від російського газу і знайти певні замінники імпорту газу, але Сербія залишається країною, залежною від енергії, що імпортується з Росії. Економічні проблеми мають значний вплив на регіон, а також ми спостерігаємо зростання впливу інших гравців, таких як Китай, який має набагато м’якший підхід до розширення свого політичного та економічного впливу, насамперед через різні інвестиції, які він просуває, в тому числі в країнах Балканського регіону».
Насправді невиправдана війна Росії проти України є не лише регіональною кризою, а й поворотним моментом у розвитку світового порядку після холодної війни. Румунія може використати своє стратегічне положення не лише як член НАТО та ЄС, але й як постачальник стабільності. Видобуток газу в Чорному морі, розвиток енергетичної інфраструктури та взаємозв’язок із сусідніми державами можуть зменшити регіональну залежність від Росії та зміцнити енергетичну безпеку Балкан. На стратегічному та військовому рівні Румунія може сприяти безпеці Балкан через зміцнення східного флангу НАТО та активну участь у регіональних ініціативах, – підкреслює Джордже Скутару.
«Ми є державою на Балканах без історичних негативних конфліктів із сусідами, що є великою перевагою. На східному фланзі, разом із Туреччиною, Румунія має важливе військове значення. Звичайно, не можна порівнювати нас із Туреччиною, другою військовою силою Альянсу, але наші можливості зростають щороку. Для нас важливо уникнути негативного сценарію на фронті в Україні. Найгірший варіант для Румунії – прямий кордон із Росією, що означало б серйозні втрати українського фронту і можливість Росії просунутися до Одеси та гирла Дунаю».
За словами Джордже Скутару, у такому сценарії Росія могла б окупувати Республіку Молдова, яка не має армії і стратегічної глибини для опору вторгненню.
З іншого боку, історія показує, що багато воєн закінчуються не тоді, коли перемагає справедливість, а коли виснаження бере гору. Журналіст і аналітик зовнішньої політики, професор Штефан Чокінару, зазначає, що наразі йдеться не лише про території, а й про фізичну, економічну та психологічну витривалість обох держав. Дані свідчать, що обидві сторони перебувають у стані виснаження, але не однаково і не з однаковими стратегічними наслідками.
«Головною проблемою цього року, як показують усі аналізи, залишаються людські ресурси України. Саме це буде вирішальним фактором для держави. Україна продовжує адаптуватися та чинити опір, але людські втрати стають дедалі важчими. Росія також переживає повільне виснаження, але в Кремлі вірять, що можуть виграти війну на виснаження. Незважаючи на санкції, там вважають, що конфлікт є стійким у середньостроковій перспективі і що Україну можна перемогти в війні на виснаження. Виснаження існує, але його не сприймають як безпосередню стратегічну загрозу. Я маю на увазі не всю Росію, а Кремль – зокрема Путіна, його сприйняття та переконання, що він може виграти війну на виснаження. За таких умов найімовірніше, що війна не завершиться в 2026 році й не заморозиться, але її інтенсивність перейде у менш активну, тривалу фазу – ознаку конфлікту, що вступив у фазу структурного виснаження».
Румунський журналіст вважає, що у 2026 році малоймовірно буде різкий розрив, натомість, ймовірна небезпечна суміш військового, фінансового та політичного тиску. Україна не може йти на поступки без гарантій, Росія не хоче домовлятися без територіальних здобутків, а Захід не готовий нав’язувати рішення. Війна перетворюється на тривалий конфлікт із зниженою інтенсивністю – типовий для виснаження, але недостатній для миру. Штефан Чокінару зазначає, що у таких умовах постає питання, якою буде Європа та яким буде міжнародний порядок у 2026 році, якщо мир з’явиться лише у реалістичному, а не ідеальному вигляді.
«У цілому можна виділити три сценарії. Перший – мир із потужними гарантіями для України; другий – припинення вогню та заморожений конфлікт; третій – угода, нав’язана Україні, тобто вигідна Росії. Останній варіант сприймався б у Європі як поразка порядку, встановленого після 1991 року, із ланцюговим ефектом для держав, що межують із Росією. Зміна архітектури безпеки значною мірою залежить від того, який із цих сценаріїв реалізується. Європа не може залишатися в невизначеності: або вона інтегрує Україну у свої структури – ЄС, можливо НАТО чи близький до цього формат, або залишає її в сірій зоні, надзвичайно нестабільній, поблизу своїх кордонів. Якщо мир забезпечить надійні гарантії для України, можна очікувати значно впливовішого східного блоку в рамках ЄС та механізмів, за якими група європейських держав бере на себе зобов’язання щодо оборони, військової допомоги та довгострокової відбудови».
Штефан Чокінару каже, що будь-якому випадку, НАТО залишається центральним стовпом європейської безпеки. Війна розширила НАТО – Фінляндія та Швеція вступили до альянсу, східний фланг був посилений. У разі миру з серйозними гарантіями для Києва, НАТО сама повинна буде вирішити, чи Україна офіційно вступить до альянсу, чи отримає «НАТО лайт», тобто двосторонні гарантії плюс попереднє розміщення сил. У будь-якому разі, будь-яке слабке зобов’язання залишить вакуум безпеки, яким скористається Росія, саме того, чого Європа намагається уникнути, щоб запобігти іншій війні.
