Сталий мир чи заморожений конфлікт в Україні?
На тлі другого раунду тристоронніх переговорів між Україною, Росією та Сполученими Штатами в Абу-Дабі аналітик Юліан Кіфу в інтерв’ю Радіо Румунія наголосив на необхідності досягнення сталого миру, а не замороження конфлікту, окресливши водночас довгострокові ризики для України та європейського безпекового порядку.
Василь Каптару, 11.02.2026, 16:17
На початку лютого в Абу-Дабі, столиці Об’єднаних Арабських Еміратів, пройшов другий раунд переговорів, у тристоронньому форматі між Україною, Росією та Сполученими Штатами, про мирну угоду щодо війни в Україні. Вони мали місце в особливо напружений момент. За день до їхнього початку Росія здійснила масовану атаку на енергетичну інфраструктуру України, уразивши електромережі та залишивши тисячі людей без тепла й електропостачання в умовах суворої зими. Президент України Володимир Зеленський звинуватив Москву в тому, що вона використала тимчасове припинення вогню, підтримане Вашингтоном, для поповнення запасів боєприпасів напередодні нових бомбардувань.
Перший день переговорів українські та американські посадовці охарактеризували як змістовний і продуктивний, із фокусом на конкретні кроки та практичні рішення. Водночас зберігаються глибокі розбіжності з фундаментальних питань, зокрема щодо статусу Донбасу та гарантій безпеки, яких Україна вимагає для свого майбутнього захисту. Київ наполягає на досягненні гідного й тривалого миру, не поступаючись контролем над територіями, які нині перебувають під його контролем. Москва, зі свого боку, знову висунула вимогу повного або часткового виведення українських військ із повністю чи частково окупованих регіонів, включно з Донбасом, що залишається ключовою перешкодою. Переговори продовжилися й на другий день, коли делегації, а також представники США і Росії, оцінили досягнутий прогрес.
Одним із найважливіших результатів, оголошених за підсумками двох днів перемовин, стала домовленість про обмін військовополоненими між Україною та Росією — перша за останні п’ять місяців. Російські офіційні особи назвали переговори позитивними та заявили про крок уперед, водночас висловивши готовність до американо-російської економічної співпраці паралельно з мирним процесом. Київ, у свою чергу, привітав дипломатичні зусилля та наголосив на необхідності продовження діалогу, застерігши, що розбіжності у баченні кінцевих результатів залишаються значними.
Колишній радник президента Румунії, професор і аналітик Юліан Кіфу в інтерв’ю Радіо Румунія наголосив на необхідності досягнення сталого миру, а не замороження конфлікту, а також окреслив довгострокові ризики для України та європейського безпекового порядку.
«По-перше, слід чітко зазначити, що на цьому етапі Російська Федерація не зацікавлена в укладенні миру. У разі підписання остаточної мирної угоди Володимир Путін і вузьке коло людей його віку, які його оточують, фактично мали б піти з політики, оскільки їм довелося б відповідати за надзвичайно дорогу війну, що тривала довше, ніж участь Радянського Союзу у Другій світовій війні, і спричинила колосальні втрати, найбільші з часів тієї війни й донині. Саме тому єдиною метою всього цього дипломатичного процесу є не дратувати Дональда Трампа і не виглядати стороною, яка зриває або блокує переговори чи відмовляється від них. Відтак нинішній обмін думками та переговори мають суто тактичний характер і зводяться до обговорення обмеженого кола питань, зокрема обміну полоненими та інших елементарних, базових тем.»
Коментуючи зміст і логіку поточного переговорного процесу, Юліан Кіфу наголосив на принциповій різниці між стратегічними домовленостями про безпеку та імітацією переговорів на тлі триваючої війни:
«Я вважаю, що значно важливішими були переговори, які зблизили Європейський Союз, Сполучені Штати та Україну щодо ключових питань – зокрема так званого 20-пунктного проєкту і, передусім, компонента гарантій безпеки. Саме він формує надзвичайно міцну основу, на якій зрештою може бути вибудувана формула миру. Водночас до того моменту ми знову опинилися в ситуації своєрідної гри, коли імітуються переговори, тоді як війна, руйнування йдуть далі. Ба більше, Росія висунула чергову умову, фактично стару, але знову винесену на порядок денний: щоб уся міжнародна спільнота визнала території, окуповані нею. Йдеться не лише про відмову від покарання, притягнення до відповідальності винних чи вимог компенсації за агресію, а й про визнання цих захоплених територій російськими. Очевидно, що така вимога є нереалістичною в межах будь-якої переговорної формули – це крайня, максималістська позиція, від якої Російська Федерація не відступала ні на мить і яку вона з кожним днем знову й знову підтверджує.»
Говорячи про роль США у мирному процесі, Юліан Кіфу зазначив, що хоча Сполучені Штати виступають головним посередником і формально ведуть асиметричні переговори, постає питання: наскільки стійким може бути цей тристоронній формат без прямої участі Європейського Союзу.
«Сполучені Штати виконують роль, можна сказати, примусового гегемона: мир, який вони просувають, поєднує дипломатію з використанням сили. Проте слід пам’ятати, що мир будь-якою ціною – це одне, а справедливий і тривалий мир – зовсім інше. Домовлятися про мир, який лише відкладає або породжує нову війну, що буде ще дорожчою для всіх, означає погоджувати «поганий мир». З цієї точки зору тиск лише на одну сторону або на слабшого учасника переговорів та угода за будь-яких умов не можуть забезпечити сталого і тривалого миру.
Нині обмеження стають помітними під час зустрічей і прямого діалогу між президентом Трампом і Володимиром Путіним, оскільки Сполучені Штати мають значні важелі впливу, які вже застосовують. Це видно, зокрема, на прикладі тіньового флоту, тиску на Індію та митних заходів, щоб обмежити купівлю російської нафти. Є низка інструментів, пов’язаних з усіма державами, що перебувають під американськими санкціями. Водночас існують інші категорії заходів – наприклад, передача озброєння та інші інструменти впливу, які США могли б використати для створення зовсім іншої ситуації, змусивши Російську Федерацію по-іншому оцінити рівень втрат, які вона нині несе.»
У Сполучених Штатах Америки знову заговорили про надання Україні ракет Tomahawk, як аргумент, щоб змусити Володимира Путіна до миру. Але фінальне рішення залежить від адміністрації Дональда Трампа, яка продовжує його відкладати. У зв’язку з цим Юліан Кіфу зазначив:
«Згадаймо, що переговори поновилися в той момент, коли США оголосили про можливу передачу Україні ракет «Томагавк». Проте відтоді, навіть із рішенням президента Трампа, переговори велися радше заради самих переговорів. Водночас надзвичайно важливим залишається узгодження позицій України, Європейського Союзу та Сполучених Штатів щодо того, як завершиться ця війна. Це суттєвий крок уперед, який стане визначальним у момент, коли в Кремлі з’явиться влада, готова справді покласти край війні, або коли Російська Федерація вичерпає свої ресурси, витрачаючи їх на війну за рахунок цивільного населення. Саме тоді може бути вироблена реальна формула виходу.»
На цьому тлі висловлювалися думки, що проведення переговорів в одній із країн Перської затоки, далеко від Європи, може свідчити про зміщення центру ваги світової дипломатії та посилення ролі неєвропейських акторів у врегулюванні європейських конфліктів. Експерт Юліан Кіфу вважає, що це твердження є хибним.
«В умовах, коли одна зі сторін стверджує, що всі, хто підтримує Україну у збереженні її територіальної цілісності, підтримують її у конфлікті та відмовляється від будь-яких зустрічей на європейській території, було ухвалене рішення провести переговори в Туреччині або, відповідно, в країнах Перської затоки – у даному випадку в Абу-Дабі, Об’єднані Арабські Емірати. У цьому проміжному рішенні немає нічого нового: його використали з суто технічних міркувань, адже переговірником у двох конфліктах – у Газі та в Україні, є одна й та сама особа, Стів Віткофф. Оскільки частина переговорів відбувається на Близькому Сході, серед варіантів розглядалися Катар або Єгипет, і врешті було погоджено Абу-Дабі як зручний варіант, щоб уникнути тривалих поїздок.»
Аналітик Юліан Кіфу наголосив, що Росія постійно апелює до двох фальшивих тез, які повторюються і підкреслюють амбіції російського режиму понад уже оголошені вимоги. Йдеться про повернення до двох ультиматумів грудня 2021 року – пропозицій щодо угод з ОБСЄ та НАТО, які передбачають відновлення ситуації, що існувала до 1997 року, та заборону на подальше розширення НАТО.
«Не слід забувати, що російський міністр закордонних справ Сергій Лавров не втрачає жодної нагоди, щоб повторити дві неправди. Перша стосується угоди в Стамбулі, йдеться про початок війни, коли Росія вторглася на територію України, після чого Україна відвоювала значну частину регіонів. За словами Лаврова, його мирне рішення нібито було єдино можливим, але ніколи не було прийняте: це формула максимальної капітуляції України. Друга фальшивка пов’язана з посиланнями, які роблять Путін або, принаймні, Дмитро Пєсков, речник Кремля, на так звану «угоду в Анкориджі». У ній стверджується, що США нібито погодилися на припинення війни не на кордонах чи поточній лінії зіткнення, а на повну здачу Донбасу та інших регіонів, незаконно анексованих Росією. Ця вигадка, що знову з’явилася в нинішніх переговорах, є ще одним елементом, який блокує будь-які спроби досягти компромісу і, як наслідок, справедливого та тривалого миру.»
Юліан Кіфу наголосив, що Україна не може погодитися на мир без надійних гарантій безпеки. Він зазначив, що хоча обмін полоненими відбувається періодично в Стамбулі, ключові та складні питання залишаються поза увагою переговорів. Серед них – примусове переміщення українських дітей до Росії та їхнє усиновлення, примусове надання громадянства мешканцям окупованих територій, переміщення населення, колонізація та етнічна заміна, що відбуваються на окупованих територіях. Ці проблеми наразі не обговорюються на серйозному рівні.
