ТАТО – документальний фільм, удостоєний численних нагород

Особиста історія, яка зворушила глядачів на фестивалях і здобула численні нагороди, «ТАТО», документальний фільм Ліни Вдовий та Раду Чорнічука, вийшов у національний прокат.

Коріна Сабеу і Василь Каптару, 27.09.2025, 07:00

Особиста історія, яка зворушила глядачів на фестивалях і здобула численні нагороди – «ТАТО», документальний фільм Ліни Вдовий та Раду Чорнічука, вийшов у широкий прокат у Румунії. Дистриб’ютором виступає компанія Culoar Films.

Світова прем’єра стрічки відбулася на Міжнародному кінофестивалі в Торонто. З того часу «ТАТО» був показаний на численних міжнародних фестивалях та відзначений престижними нагородами. Серед них:

• «Срібний ріг» за соціальну тематику на Краківському міжнародному кінофестивалі,

• премія «Права людини в русі» на FIPADOC у Біарріц,

• Приз «Alpe Adria Cinema» за найкращий документальний фільм і Приз глядацьких симпатій у Трієсті,

• нагорода за найкращий документальний фільм у міжнародному конкурсі на фестивалі Verzio (Угорщина),

• Приз за найкращу режисуру в конкурсі Центральної та Східної Європи на фестивалі Astra,

• Приз глядацьких симпатій на фестивалі «Каннські фільми в Бухаресті» (2024).

Після успіху документального фільму «Додому», який здобув нагороди на престижних міжнародних фестивалях, Ліна Вдовий та Раду Чорнічук повертаються з новим фільмом, в якому вони поєднують свій солідний журналістський досвід зі зрілим кінематографічним підходом. «ТАТО» розповідає історію про успадковані травми, сімейне мовчання та знущання, яких зазнають румуни, що виїжджають на заробітки за кордон у надії на краще життя. Усе починається з розслідування прихованою камерою в Італії, де Ліна Вдовий документує зловживання, які пережив її батько на роботі. Окрім розслідування, фільм відкриває подвійне дослідження: напруженого сьогодення та болісного минулого, яке розлучило їх на довгі роки. «ТАТО» стає інтимним рентгеном сімейних стосунків і того, як травму можна передати або подолати.

Ми поговорили з Раду Чорнічуком про те, як народився цей другий документальний фільм, знятий у співавторстві з Ліною Вдовий і про ризик, на який він пішов, щоб разом зі своєю партнеркою стати частиною цієї історії, яка створювалася під час зйомок. «Той факт, що ми походимо з цієї галузі журналістики і те, що ми досі мали справу з темами, які розвиваються в міру того, як ви їх документуєте, допомогло нам не панікувати, коли історія, яку ми готувалися знімати в Італії, якось змінилася або почала демонструвати ознаки змін. Спочатку ми планували провести журналістське розслідування, в якому намагалися вирішити проблему, з якою зіткнувся батько Ліни на роботі, із жорстоким начальником, який платив йому лише готівкою в конверті. Мова йде про сучасне рабство і ми вклали в цю тему все наше обладнання і всю нашу енергію, навіть залишили приховану камеру для батька Ліни, щоб задокументувати всі ці зловживання. Ми навчили його, як робити цю документацію не тільки з технічної точки зору, але й з етичної, тому що це теж досить делікатний процес.

Потім з’явилися плівки, зняті батьком Ліни на приховану камеру. Це був момент, який змусив нас застосувати інший підхід. Тоді ми зрозуміли, що батько Ліни перетворив камеру, цей інструмент розслідування, на щоденник, на інструмент прямого спілкування з донькою. До цього між ними не було якихось надзвичайних стосунків, а коли ми побачили ще й відзнятий матеріал, призначений для Ліни, то зрозуміли, що фільм набуває досить драматичного повороту і, що він не може бути знятий без цієї складової стосунків між донькою і батьком.»

«Потужне дослідження трансгенераційної токсичності та глибокі роздуми про те, як і чи можемо ми її уникнути. Часто спрямовуючи камеру на себе (дякуючи Раду Чорнічуку), Ліна Вдовий ставить незручні запитання про власне минуле, свого батька та жінок у своїй родині. Нарешті ставши матір’ю, вона, здається, готова розірвати ланцюг і рухатися далі. Нарешті примирилася», – пишуть журналісти Hammer to Nail. Ми попросили Раду Чорнічука розповісти про реакцію глядачів на покази фільму.

«Щось надзвичайне сталося з першими ж показами, які ми провели в Торонто. Звичайно, у нас був досвід попереднього фільму «Додому», з яким ми подорожували і завдяки якому ми мали незліченну кількість чудових зустрічей з публікою. Але з нами ніколи раніше не траплялося такого, щоб після кожного показу та після сесій запитань і відповідей до нас підходили люди, які хотіли поділитися чимось зі свого життя, тим, що резонувало з ними через цей фільм. І це абсолютно очевидна ознака того, що фільм є універсальним і, що йому вдається донести ту інформацію, яку ми хотіли. Так би мовити, нам вдалося натиснути на кнопку там, де її потрібно було натиснути, щоб люди відкрилися і змогли розповісти про те, про що їм важко розповісти.»

Фільм, спродюсований Монікою Лезурян-Ґорґан на Manifest Film, знаменує нову співпрацю трьох режисерів після успіху документального фільму «Додому» (2020) – першого румунського документального фільму, відібраного та нагородженого у конкурсі World Cinema Documentary на кінофестивалі «Санденс» (США), номінованого на премію Європейської кіноакадемії (EFA 2020), а також лауреата понад 40 національних та міжнародних нагород.