Діти у вирі історії

Тиранічні політичні режими, війни, геноциди, переселення, пандемії, стихійні лиха були найбільшими випробуваннями, яким історія піддавала людину, а разом з нею і суспільство. Історія 20-го століття - чемпіонка зі знущань над особистістю в усіх її проявах.

Steliu Lambru, 19.02.2024, 05:23

Тиранічні
політичні режими, війни, геноциди, переселення, пандемії, стихійні лиха були
найбільшими випробуваннями, яким історія піддавала людину, а разом з нею і
суспільство. Історія 20-го століття – чемпіонка зі знущань над особистістю в
усіх її проявах. У протистоянні з перипетіями часу найбільше постраждали діти,
найчутливіші і найбезпорадніші істоти. Історія Румунії не є винятком з правил,
з усіма видами жорстокості, згаданими в 20-му столітті. Діти в Румунії,
невинні, як і діти в усьому світі, заплатили занадто високу ціну за тиранічну історію.

Центр усної історії Румунського
радіомовлення записав тривожні свідчення про страждання дітей у важкі часи. У
роки Другої світової війни в окупованій угорцями Північній Трансільванії
єврейське населення відправляли до концентраційних таборів. Греко-католицький
священик Грігоре
Баля
згадував у 1997 році, як він був свідком жахливих сцен, коли євреїв вантажили в
потяги. Його мати намагалася запропонувати відро води єврейській родині з 9
дітьми, яка чекала на депортацію: Один
з угорських солдатів-охоронців вдарив
мою матір по потилиці. Я ніколи не забуду, як боліло мамине серце, коли вона
бачила, як забирають людей без жодної
провини. У Вішеу ні мене, ні моєї матері не було, але я
дізнався, що там їх розділили. Маленьких дітей посадили на перон, осторонь, а
матерів – в протилежний бік,
і ось тут трагедія!
Діти плакали на пероні і кричали, матері з іншого боку теж плакали.

Іляна Ковач була з н.п. Мойсей, місця, де у жовтні 1944
року угорська армія вбила кілька десятків невинних етнічних румунів. Вона
згадала, як угорська влада депортувала її до Австрії після кримінального
розслідування, до якого вона не була причетна: Вночі прийшли угорські жандарми і підняли нас з ліжка. Ми
були неповнолітні, я старша, сестра молодша, і нас забрали, відвели до будинку мерії і замкнули до ранку!
Ми сильно плакали. Не кажучи нам, що сталося, чим ми провинилися. І батько з матір’ю
плакали, казали, що дівчат забрали на роботу, щоб вони не крали. Після того, як
нас випустили, нам сказали, що везуть нас на три місяці до Австрії.

Ана Даріє з н.п. Селіштя де Сус, Марамуреш, розповіла, як її доньки страждали
через те, що їхній батько був противником комуністичного режиму, який був
встановлений 6 березня 1945 року: Дівчат
вигнали зі школи, тільки одна могла вчитися. Та, яку вигнали, подружилася з
румунською вчителькою з міста Бая Маре, яка сказала її: Будеш вчитися зі
мною, поки не закінчиш. Нам
було дуже важко. Коли вона пішла до старших класів, їй погрожували з Сільської ради, казали, що якщо її
батько політв’язень, то вона не зможе вчитися. Допоміг нам директор школи, і вона
вчилася, поки не закінчила ліцей.

Ув’язнений на 13 років у комуністичній
в’язниці Аюд,
Сіма Дімчіке
залишив
вдома трьох неповнолітніх дітей. Коли повернувся додому, їхнє возз’єднання було
обопільно незручним: Я приїхав
додому, де залишив трьох маленьких дітей: одному було лише 6 місяців,
середньому – 3 роки, а найстаршому – 5 з половиною, майже 6. Старшому зараз було 19-20, середньому – 16, наймолодшому – 13-14 років. Мені було
соромно, мені було соромно за них, їм було соромно за мене. Де мама? – питаю я їх.
В аюдській в’язниці!
Вчора прийшов сільський начальник пошти з телеграмою і сказав мамі, щоб вона
терміново з’явилася до в’язниці в Аюді.
Настає вечір, ми лягаємо спати. Ви думаєте, я спав? Всю ніч я думав, що б це
могло бути? Коли я повернувся додому, моя дружина приїхала в Аюд. Навіщо, не знаю. Вони зробили це
навмисно, щоб відправити нас, з потрясіннями та емоціями, в дорогу.

Іон Преда допомагав групі
антикомуністичних партизанів на чолі з Томою Арнауцою. Ув’язнений і
переслідуваний до кінця життя політичною поліцією комуністичного режиму, у 2000
році він оцінив наслідки власних рішень:
Мені шкода, що діти роками страждали через мене. Молодшу доньку
забрали в дитячий будинок, вона пробула
там кілька років. Коли я повернувся
додому, її мені повернули, вона закінчила школу, вийшла заміж за льотчика. Мені
шкода, що я пропустив свої молоді роки, найкращі роки в житті кожної людини.
Але, з іншого боку, залишилося моє переконання, що я хочу бачити країну такою,
якою вона була: вільною, чесною, демократичною, без диктатури, а не тим, що людина має бути
рабом.

Діти разом зі своїми батьками набагато
сильніше постраждали від перипетій історії. Маленькі істоти з тендітними
душами, долі багатьох з них мають бути достатнім аргументом для людства, щоб
краще думати, коли воно має нелюдські плани.