Залізниця Сальва-Вішеу
На півночі Румунії, між сучасними повітами Марамуреш і Бістріца-Несеуд, у гірській і дуже мальовничій місцевості, була написана важлива сторінка в історії румунського залізничного сполучення та історії комунізму.
Стеліу Ламбру і Василь Каптару, 15.09.2025, 06:39
На півночі Румунії, між сучасними повітами Марамуреш і Бістріца-Несеуд, у гірській і дуже мальовничій місцевості, була написана важлива сторінка в історії румунського залізничного сполучення та історії комунізму. Це залізниця між Сальвою в Бістріца-Несеудскому повіті та Вішеул-де-Жос і Вішеул-де-Сус в Марамуреші.
Комуністичний режим, що прийшов до влади у Румунії в 1945 році, відкрив великі будівельні майданчики для мобілізації робочої сили. Цілі були як утилітарні – прискорити економічний розвиток, так і пропагандистські – показати суспільству ефективність соціалістичної моделі економіки та компетентність керівництва Комуністичної партії. Була ще одна, дуже важлива для нової влади мета: великі будівництва кінця 1940-х – початку 1950-х років також мали репресивну мотивацію, а саме – фізично ліквідувати демократичну еліту Румунії та всіх тих, хто виступав проти режиму, за допомогою нелюдських умов праці. Залізниця Сальва-Вішеу була одним з таких великих будівельних майданчиків.
Але її історія починається у 1918 році, коли населені румунами території Австро-Угорщини були об’єднані з Королівством Румунія. Залізниці на північному заході Румунії залишилися не з’єднаними з рештою мережі і, таким чином, залізниця вздовж ущелини річки Селеуца, яка протікає між горами Тіблеш і Родней і впадає у Сомеш, стала з’єднанням з рештою Румунської залізниці. Уряд розпочав будівництво залізниці і встиг відкрити 15-кілометрову ділянку від Сальви до Тельчу ще до війни. Друга світова війна і перехід Північної Трансільванії до Угорщини в 1940 році зупинили роботи, які були, однак, відновлені в 1948 році комуністичним урядом після повернення Північної Трансільванії до складу Румунії. В останні дні 1949 року залізничну гілку загальною довжиною 60 кілометрів було введено в експлуатацію. З тих пір ця ділянка не була модернізована і вона залишилася неелектрифікованою.
Джелу Фетечану працював на будівництві залізниці Сальва-Вішеу. Його свідчення потрапили до архіву Центру усної історії Румунського радіо у 2000 році, коли він зізнався, що хотів працювати там, аби сховатися від правоохоронних органів. Його розшукували за те, що, будучи прихильником Націонал-селянської партії , разом з іншими молодими людьми він протестував проти фальсифікації виборів 1946 року. Крім цього він брав участь у підривній діяльності.
Джелу Фетечану:«Там майже всі були із “заплямованим” минулим, як і я. Там були колишні військовослужбовці, пілоти, офіцери, яких звільнили з армії і, звісно, серед них, десь там, знайшов і я собі місце. Одного вечора до мене прийшов такий собі Августин Сора, я його давно знав, але не офіційно, як організатора, і сказав мені: “Слухай, я представляю організацію, яка бореться проти комунізму. Якщо ти хочеш нам допомогти, то можеш долучитися. На що я йому сказав: “Слухай! Я можу вам допомоги, бо терпіти не можу комуністів.” Він мені сказав, що планує влаштувати засідку. На будівельний майданчик мали приїхати тодішні комуністичні лідери Ана Паукер і Васіле Лука. Не йшлося про замах чи щось подібне, а просто про намір трішечки потривожити їх. Ніхто не думав вбивати їх, ми хотіли просто зібрати якомога більше людей з маніфестами та влаштувати протест проти них, освистати, вигукувати їм: “Геть з майданчика!” Навіть виконроб майданчика, Амедео Джорджеску, погодився з цим, він був дуже палким антикомуністом, але вони не могли йому нічого зробити, бо він мав великий досвід, працював у Німеччині, США, Англії, він був великим фахівцем у цій сфері.»
Джелу Фетечану відповідав за зміст антикомуністичних листівок, які мали бути поширені до запланованого протесту. Він був коротким і мобілізуючим. «Я робив маніфести, розкидав їх скрізь. Я робив їх сам, тому що у мене був доступ до друкарської машинки, я писав їх, розмножував їх з допомогою «копірки». Я друкував набір двадцять разів, там було кілька сотень штук, небагато. Написав наступний текст: “Будьте там, коли приїдуть Ана Паукер і Васіле Лука, ці зрадники країни!”. Саме так і було написано, а також “Займімо тверду позицію, щоб врятувати країну від комуністичного та радянського ярма!” У цьому була, по суті, ідея маніфесту. Це було небагато, всього кілька рядків, і все. Нам більше не було що писати, всі хотіли позбутися комунізму і росіян. Це було тоді головним бажанням.»
Але протест так і не відбувся, оскільки влада викрила його організаторів. Джелу Фетечану також був заарештований і доставлений на допит до Бістріци. Він був засуджений та ув’язнений в Аюді, звідки його етапували на виправні роботи на іншому великому будівництві сталінських років – Канал Дунай-Чорне море. «Так було до 8 квітня 1949 року, коли до мене прийшов один лейтенант Секурітате, колишній вчитель. Він вивів мене з моєї кімнати, провів обшук і знайшов самовчитель англійської мови. Там не тільки я, а й багато інших вивчали англійську. Також знайшов у мене невеликий бінокль і запитав, з ким я спілкуюся. Я відповів, що ні з ким не спілкуюся. Він запитав мене, які в мене зв’язки з послом США в Бухаресті Бертоном Беррі. Я відповів: “Пане, я зараз від вас уперше почув його ім’я, я його не знаю, бо ніколи не був у Бухаресті, щоб зв’язатися з послом США.” Він запитав мене, чому я вивчаю англійську, а я відповів, що завжди хотів знати цю мову. Можу сказати, що ті два-три місяці, які я провів у Бістріці, були пеклом на землі.»
Кожен, хто сьогодні подорожує потягом з Сальви до Вішеу, може бути зачарований красою ландшафту, але ця залізнична гілка має досить сумну історію.
