Радянські військовополонені в Румунії
З 22 червня 1941 року по 23 серпня 1944 року румунська армія взяла в полон 91 060 радянських військовослужбовців.
Стеліу Ламбру і Роксана Васіле, 25.11.2024, 06:06
Румунія вступила у Другу світову війну 22 червня 1941 року, коли разом з Німеччиною розпочала військові дії проти Радянського Союзу. Але слід зазначити, що для неї Радянський Союз був державою-агресором. Адже роком раніше, у червні 1940 року, після двох ультиматумів румунському уряду про капітуляцію, радянські війська окупували Бессарабію і Північну Буковину, румунські території на сході і півночі країни. Як і в будь-якій війні, військові операції також призвели до взяття полонених.
З 22 червня 1941 року по 23 серпня 1944 року румунська армія взяла в полон 91 060 радянських військовослужбовців. З них 90% або 82 057 осіб, були відправлені до 12 таборів на території Румунії. Згідно зі словником «Румунська армія у Другій світовій війні», укладеним істориками Алесандром Дуцу, Флорікою Добре та Леонідою Лоґін, з інтернованих у таборах було звільнено 13 682 особи румунського походження з Бессарабії та Північної Буковини. Ще 5 223 померли, а 3 331-му вдалося втекти. 23 серпня 1944 року Румунія розірвала союз з Німеччиною. Тоді на її території перебувало 59 856 радянських в’язнів, у тому числі 2 794 офіцери і 57 062 сержанти й солдати.
За національністю було: 25 533 українця, 17 833 росіянина, 2 497 калмиків, 2 039 узбеків, 1917 турків, 1 588 козаків, 1 501 вірмен, 1 600 грузинів, 1 600 татар, 293 єврея, 252 поляки, 186 болгар, 150 осетинів, 117 азербайджанців і кілька десятків інших етнічних груп у меншій кількості. Документи свідчать, що з радянськими військовополоненими у Румунії поводилися відповідно до норм міжнародного права. На початку війни умови утримання були поганими, що було й головною причиною більшості смертей. Але потім умови швидко покращилися, а звіти контрольних комісій румунської армії фіксували значний прогрес. Радянських військовополонених розміщували в таборах, забезпечували житлом, харчуванням, належними санітарно-гігієнічними умовами та медичним обслуговуванням, після допитів їм давали можливість працювати.
Полковник Антон Думітреску брав участь в акції 23 серпня 1944 року, він і четверо сержантів були тими, хто заарештував маршала Йона Антонеску і віце-прем’єр-міністра Міхая Антонеску. В інтерв’ю Центру усної історії Румунського радіо, записаному в 1974 році він згадував, як перед арештом Антонеску його відправили збирати інформацію про радянський центр для полонених у Слобозії. Румунські спецслужби дізналися, що німці готують цей центр як плацдарм для операцій проти румунської армії в разі виходу Румунії з коаліції. «У Слобозії був великий табір для радянських військовополонених. Німці заповнили весь табір власовськими військами. Власовці – це були росіяни, які на чолі з генералом Власовим перейшли на бік німців. І в німецькій формі вони воювали проти росіян. Тепер, згідно з інформацією, яку ми мали, німці хотіли бути впевненими, що, якщо ми розірвемо співпрацю, власовці домовляться з росіянами і будуть воювати проти нас. Я контактував з власівцями на Кавказі, коли вони, по суті, не знали, як здатися, бо радянська влада їх би вбила. Вони були дуже рішуче налаштовані воювати.»
Інженер Мірон Ташке працював на франко-румунському заводі в Бреїлі, який виробляв товари змішаного цивільного та військового призначення. У 1995 році Мірон Ташке пригадував про радянських військовополонених, які працювали на заводі в Бреїлі і про те, що сталося з ними після того, як радянські війська увійшли до Румунії. «Під час війни на нашому заводі в Бреїлі працювали й кілька військовополонених. З ними дуже добре поводилися, вони не працювали на верстатах, а займалися ручною працею, розвантажували і завантажували матеріали, прибирали. Радянська влада звільнила цих військовополонених, забрала їх і вивезла до СРСР. На той час, коли вони їх забрали, ті вже знали, що мають їхати. Один з них, який казав, що він узбек, сказав мені, що не хоче повертатися до СРСР. Він попросив мене зробити все можливе, щоб він залишився там, він був працьовитою, тихою, спокійною людиною. Звичайно, це було неможливо. В’язнів ретельно обстежили, пронумерували, зібрали разом та, звичайно забрали й його, бідолаху. Але сам він зовсім не хотів повертатися. Напевно, цього не хотіли й інші його однодумці. Більшість, напевно, не знали, що на них чекає, а цей з самого початку сказав, що не хоче повертатися.»
Крістінел Думітреску, студент військового училища під час війни, розповів у 1998 році, що до того, як він побачив радянських солдатів після 1944 року, він бачив їх військовополонених. «Я бачив росіян і раніше, вони були полоненими. У нашому селі було близько 20 російських полонених, які вільно працювали. Їх розмістили в жандармському відділку і вони чистили дороги, канави, зупинялися в приватних будинках і працювали там, отримували їжу і так далі. Після 23 серпня 1944 року вони стали першими, хто втік, але не на схід, а на захід! Вони знали, що на них чекає.»
Радянські військовополонені в Румунії – маловідома історія. Це та історія, яка терпляче чекає, щоб стати частиною суспільної пам’яті.
