Руйнування релігійної спадщини Бухареста
Історія релігійної спадщини Бухареста у 20-му столітті, особливо у другій половині століття, була одним із смертельних ударів, завданих комуністичним режимом.
Христина Штірбець, 24.02.2025, 08:40
Історія релігійної спадщини Бухареста у 20-му столітті, особливо у другій половині століття, була одним із смертельних ударів, завданих комуністичним режимом. Втрати спадщини були великими і безповоротними, серед них знаменитий монастир Векерешть, найбільший православний монастир у південно-східній Європі, який був без вагань зрівняний з землею. Більшість розповідей про релігійну спадщину, втрачену між 1950-ми і 1980-ми роками, свідчать про зневагу і зарозумілість, з якою режим і його активісти ставилися до минулого Румунії.
Історик Сперанца Діаконеску працювала в Управлінні національної культурної спадщини Бухареста. У 1997 році в інтерв’ю Центру усної історії Румунського товариства радіомовлення вона розповіла, як режим поводився з релігійною спадщиною: «Речі йшли висхідною кривою, але був континуум у тому сенсі, що руйнування почалися на початку режиму, посилюючись на цьому шляху. Відповідно, із забудовою різноманітних нових зон столиці, етапи будівництва включали також руйнування важливих історичних та архітектурних об’єктів, які не були охоронені. І це з самого початку. Була церква в Стежарулуй на площі Палацу, яка впала під час будівництва Зали Палацу та всього житлового комплексу. Це також була політика протягом 50-х і 60-х років. Але тоді були знесенні одна чи дві будівлі. Маштабне руйнування почалося коли почалося будівництво зони Громадського центру, будівництво на території не тільки великої, але й на території з історичною традицією Бухареста. Ця територія включала багато церков, багато старих будинків, і на той час втрати для історичної та архітектурної спадщини міста Бухарест були дуже великими».
Пік зневаги був досягнутий у 1980-х роках, коли почалася так звана політика міської систематизації Бухареста. Потім релігійну спадщину, розташовану в новому Громадському центрі, який Ніколає Чаушеску будував над старим Бухарестом, було знесено або перенесено. Сперанца Діаконеску згадала випадок церкви Пантелімона, розташованої на острові на східній околиці Бухареста, знесеної в 1986 році: «Були археологічні розкопки, було очищення території, збереження важливих пам’яток спадщини та фактичне знесення. Такими були етапи. Проблема полягала в тому, що там був надгробний пам’ятник Александру Гіки та кілька рам, церковний напис 1752 року, рама дверей, колона церкви Пантелимона, кам’яний і дерев’яний свічник, пофарбований і позолочений, який був чимось особливим і, на мою думку, унікальним, з 1752 року. Він знаходився на голові надгробного пам’ятника князю Александру Гіки II, який також мав свій надгробок там. Усі вони були дуже гарно виготовлені та в досить хорошому стані збереження».
Зневага до спадщини була широко поширена, від тих, хто приймав рішення, до простих робітників. Сперанца Діаконеску: «Піднявши канмінь надгробока, знайшли саркофаг Александру Гіки. І тут сталося щось дивне і неприємне. Вони вирішили провести археологічні дослідження з цим трупом, який був дуже добре забальзамований, у свинцевій труні та дерев’яній труні. Через вічко в свинцевій труні було видно, що тіло досить добре збереглося. Обвуглений, але добре зберігся. І тоді відкрили свинцеву труну, відкрили дерев’яну труну і почали з нього міряти, знімали з нього сорочку, здирали пояс, щоб подивитися, чи є золотий медальйон, чи в нього під поясом щось золоте. Була присутня ціла комісія. Вони були дуже обурені тим, що в нього були тільки один хрестик і перстень. Він був претендентом на престол Об’єднаних князівств, він був особистістю, як він міг мати так мало? Відомо лише те, що свинцеву труну вирішили віднести до музею, бо це був музейний експонат, а те, що залишилося від бідного правителя, запхали в поліетиленовий пакет і залишили в кущі. Труп почав смердіти. І нам довелося разом із колегою боротися, щоб зробити для нього дешеву труну з якихось жалюгідних дощок і викопати йому могилу. Щоправда, у цьому нам допоміг і священик, який був готовий поступитися одним із місць у церковному парку. Я також зробив своєрідне перепоховання. «Не обов’язково тому, що мене докоряло сумління, але мені здавалося настільки несправедливим, що ця особистість нашої історії постраждала від такого, що я відчув себе зобов’язаним вшанувати його пам’ять».
У другій половині 20-го століття релігійна спадщина Бухареста була буквально розтоптана під ногами. І те, що тоді було, залишилося лише в документах.
