35 років від перших після грудневих виборів
Парламентські та президентські вибори від 20 травня 1990 року стали першими вільними виборами після падіння комуністичного режиму в Румунії 22 грудня 1989 року.
Стеліу Ламбру і Христина Штірбець, 21.07.2025, 08:36
Парламентські та президентські вибори від 20 травня 1990 року стали першими вільними виборами після падіння комуністичного режиму в Румунії 22 грудня 1989 року. На них домінував Фронт національного порятунку, організація, а потім партія наступниця Румунської комуністичної партії та її кандидата Іона Ілієску. Це були найчіткіші результати виборів за всю історію виборів після 1989 року, і вони мають всі шанси залишитися найвищими за всю політичну історію Румунії.
Явка виборців була величезною, близько 86% тих, хто мав право голосу, захотіли висловити свій вибір. На виборах до першого Парламенту, Фронт національного порятунку отримав 67% місць, Демократичний союз угорців Румунії – 7,2%, Націонал-ліберальна партія – 7%, Екологічний рух Румунії та Національна селянська християнсько-демократична партія – по 2,5%. Іон Ілієску, кандидат від Фронту національного порятунку, став президентом Румунії на два роки з 85% голосів, за ним слідував Раду Кимпяну, кандидат від Ліберальної партії, який отримав 10,5%, та Йон Раціу, кандидат від селян, з 4%.
Саме вибори, проведені 35 років тому, на Неділю слідпого, легітимізували новий уряд, який розпочав програму реформ. Але вони відбулися повільно, далеко не в тому темпі, якого очікували румуни, не кажучи вже про їхнє завершення. Величезний дисбаланс між Фронтом національного порятунку та опозиційними партіями, так званими «історичними» партіями, які були розпущені комуністичним режимом наприкінці 1940-х років, був зумовлений відсутністю політичної активності в румунському суспільстві в цілому протягом 45 років. Румуни заново вчилися демократії, але впродовж цього процеск не бракували нетерпимість, ненависть, маніпуляція та фізичне насильство. Вибори від 20 травня 1990 року були найскладнішими, і багато політичних аналітиків та істориків вважають, що, незважаючи на їхній характер оновлення суспільства, вони стали джерелом нинішніх вад румунської демократії.
Центр усної історії Румунського товариства радіомовлення записав спогади тих, хто брав участь у тих виборах. Викладач англійської мови Сорін Ботте, молодий ліберальний активіст у 1945 році та політичний в’язень у комуністичні роки, згадував у 2003 році, як він і ті, хто заново заснували Націонал-ліберальну партію у 1989 році, з нетерпінням чекали на вибори 20 травня: «Ми сподівалися, в першу чергу, що президентом стане Кимпяну. Хоча, очевидно, було дуже наївно уявляти, що КДБ дозволить Кимпяну стати президентом! Якби не була система впливових агентів, яка грізно діяла в Румунії і запустила чутки про те, що Кимпяну вбив свою сестру в Тімішоарі і мав бордель у Парижі, результати були б іншими. Така поведінка телебачення, менше радіо, ще ніколи не була. Керівником суспльного телеканалу був товариш Резван Теодореску, потім Емануел Валеріу, який був повним кагебістським інструментом».
У тому ж 2003 році Іон Діаконеску, голова Селянсько християнсько-демократичної партії згадав про насильство під час виборчої кампанії: «До приміщення партії приїхали деякі іноземні журналісти, французькі, і вони хотіли, щоб я взяв їх із собою, щоб вони спостерігали на кампанією в сільській місцевості. Куди мені їх взяти, бо я знав, що на нас нападатимуть, куди б ми не пішли. І я бачу вчителя у вестибюлі, він був із Добрешті, села поруч зі мого села та села Іона Міхалаке, і якого я делегував для створення філії партії в Добрешті. Я кажу йому, якщо ми можемо відвезети туди іноземних журналістів. І він каже нам приїхати до Добрешті.У неділю ми проводимо панахиду за Міхалаке, і з цієї нагоди ми також організовуємо політичний мітинг. Я виїжджаю звідси з Бухареста з французами на двох машинах, телефоную до Пітешті та інших членів, і кілька машин приїжджають з повіту, і ми їдемо на цвинтар у Добрешті. Там, у селі, прийшло ще близько 10 людей, нас було близько 20 гостей. Була відправлена панахида, виголосили кілька промов, у маленькій церкві. Виїжджаючи з церкви, ми залишили машини нижче, приблизно за 100 метрів, бо піднятися на машині було неможливо, церква була десь на пагорбі. Праворуч був сад Міхалаке, а далі — будинок Міхалаке. З двору Міхалаке вийшли приблизно чотири жінки та один чоловік, несучи каміння, і почали кидати в нас каміння та освистувати. Ми уникали каміння, французи спостерігали з подивом. Ми швидко вирушили, сіли на машини. Вчитель сказав нам зайти до нього, бо він приготував вечерю. Ми зупинилися, і коли були у нього вдома, підійшли люди, які кидали каміння, а коли ми були всередині, вони кидали каміння у вікна. Навпроти був відділок поліції, люди там сказали, що це політичне питання, і вони не втручалися. І ми врятували себе втичею. Я розповідаю цю історію в Бухаресті, Копосу розповідає мені, що в його селі, в Боботі, в Трансільванії, сталося те саме. Іон Пую сказав мені, що з ним було те саме, на Буковині. «Іона Раціу мало не побили в Бузеу».
Вибори від 20 травня 1990 року були своєрідними. Вони не могли мати іншого результату, окрім очікувань румунського суспільства того часу.
