Білокриницька трагедія 1 квітня 1941 року

1 квітня 1941 року - день, який назавжди залишився у пам’яті мешканців північної Буковини як символ радянського терору, масового вбивства та поневіряння невинних людей.

Василь Каптару, 01.04.2026, 07:04

1 квітня 1941 року – день, який назавжди залишився у пам’яті мешканців північної Буковини як символ радянського терору, масового вбивства та поневіряння невинних людей.

Цього дня, у Великодній понеділок, група мирних селян із кількох сіл на території північної частини Буковини, що опинилася під радянською окупацією після червня 1940 року, рушила до нової радянсько‑румунської межі з надією перейти на територію Румунії. Багато з них не пережили цієї спроби, а їхні життя були жорстоко обірвані кулеметним вогнем радянських прикордонних військ та НКВС. Ця подія ввійшла до історії як різанина в урочищі Варна біля Білої Криниці. За різними оцінками, тоді загинуло від кількох сотень до 3 000 невинних цивільних людей – мирних жителів, які прагнули свободи, зокрема чоловіків, жінок, дітей і старших людей.

У світових джерелах і національних дослідженнях трагічна акція із застосуванням сили проти беззбройних цивільних називається масакрою, у ряді історичних праць – навіть геноцидом. Частина джерел наводить офіційну радянську версію про низьку кількість загиблих, але свідчення очевидців та сучасні дослідження істориків підтверджують значно більші масштаби трагедії, включно з тим, що деякі поранені були вбиті або поховані живцем у братських могилах.

Передумови трагедії: радянська окупація і страх перед репресіями

У червні 1940 року, після таємного протоколу пакту Ріббентропа-Молотова, підписаного між СРСР і нацистською Німеччиною, Радянський Союз висунув ультиматум Румунії передати Бессарабію, північну Буковину та Герцаївський край. Після ультиматуму румунський уряд вимушено погодився, а радянські війська зайняли ці території, що стало для місцевого населення шоком і початком нового періоду страху. Кілька мільйонів мешканців цих територій опинилися під владою, яка не лише запроваджувала нові адміністративні устрої, а й активно переслідувала реальну і навіть потенційну опозицію.

Після приходу радянських військ почалися масові репресії: закриття релігійних установ, конфіскація майна, арешти «ворогів народу», депортація сімей до Сибіру та Казахстану. Спроби перетнути нову державну межу без дозволів вважалися злочином. Багато місцевих жителів, не погоджуючись із новими умовами життя під радянською владою, намагалися переїхати до Румунії, шукаючи будь-які шляхи перетину кордону, як законні, так і нелегальні. За оцінками істориків, у перший рік радянської окупації щонайменше 7 000 людей змогли дістатися Румунії, проте досить велика кількість етнічних румунів – чоловіки, жінки й діти, стали жертвами військових засідок, розстрілів і ув’язнень.

Спроба перетину кордону й обман мирного населення

У перші місяці 1941 року і аж до квітня в регіоні ширилися чутки, що радянська влада нібито дозволить перетин кордону до Румунії без репресій. За твердженнями ряду сучасних історичних джерел, ці чутки про нібито безпечний перетин кордону були навмисно поширені службами безпеки для того, щоб зібрати великий мирний натовп, поставити його у вразливу позицію і жорстко покарати, показавши силу режиму. Ці чутки були настільки поширені, що в перший день квітня з кількох навколишніх румунських сіл – Верхніх і Нижніх Петрівців, Кубки, Сучевень, Просіки, Карапчева тощо, вирушила велика група людей. Вони були беззбройні, несли білі прапори, хрести, ікони та інші релігійні символи, що мало підкреслити їхній мирний намір. Близько 2 000–3 000 осіб у колоні рушили в напрямку лінії кордону, сподіваючись що зможуть пройти на територію Румунії, де на них чекає свобода. Вони не знали, що радянські війська та органи НКВС вже готують на них засідку.

Кривава розправа над мирними людьми

В інтерв’ю Українській редакції ВСРР кандидат історичних наук, доцент, політолог, віце-президент чернівецького Благодійного фонду «Суспільні ресурси та ініціативи» Сергій Гакман розповів, що з хрестами, іконами та хоругвами в руках натовп рушив спочатку до Глибоцького райвиконкому за дозволом на перетин кордону. Там людям сказали йти далі, оскільки їм дадуть документи безпосередньо на кордоні. Але, як розповів буковинський історик Сергій Гакман, у дійсності там їх чекало зовсім інше. «В урочищі Варниця, це приблизно за 3 кілометри від румунського кордону, їх зустріли кулеметним вогнем радянські прикордонники та інші представники військ НКВС. Тих, хто тікав доганяли, били, стріляли в них, вбиті і поранені були перенесені до виритих ям, де вони були поховані. За деякими свідченнями деякі були ще живими в момент, коли їх скидали в ті ями, а вцілілі були заарештовані глибоцьким НКВС. Урешті решт, після жахливих катувань деякі померли в тюрмах, деякі були засуджені до різних термінів ув’язнення, а деяких закопали навіть на місцевому єврейському кладовищі заживо. Багато з них померли в тюрмах, у тому числі від голоду, як це сталося з рідним батьком нашого місцевого дослідника Іліє Попеску. Він дізнався про смерть від голоду в харківській тюрмі свого батька вже в пострадянський період, бо в радянський період він абсолютно нічого не знав, а вся його сім’я була депортована до північного Казахстану як вороги народу. Це була доля дуже багатьох людей на території Чернівецької області.»

За свідченнями очевидців та місцевими джерелами, багато людей загинуло в перші хвилини стрілянини. Частину поранених переслідували і вбивали втікаючи, деяких схоплених прив’язували до коней і тягли до раніше виритих п’яти колективних ям, де їх ховали разом із вже мертвими. Частина живих поранених, як пишуть свідки, були поховані живцем.

Масштаби репресій і депортацій

Після подій 1 квітня репресії в північній Буковині не зупинилися. За даними сучасних досліджень, між 1940 і 1941 роками тисячі буковинців було депортовано до Сибіру чи заслано в інші регіони Радянського Союзу, часто разом із цілими сім’ями, а сотні з них загинули в таборах.

Історики наводять жахливі для відносно невеличкої території цифри. Сергій Гакман розповідає. «На жаль ми до цього часу не знаємо про кількість загиблих. У залежності від політичних поглядів деякі зменшують кількість жертв, деякі збільшують цю кількість, але точної цифри у нас нема. Мені здається, що взагалі в цьому контексті було б абсолютно правильно, можливо одразу після війни, щоб Україна і Румунія, керуючись принципами пріоритету загальнолюдських цінностей, права і моралі, проявили певну політичну волю і створили спільну комісію за участі науковців, експертів-криміналістів для різнобічного вивчення цих подій. І на мій погляд, ця робота комісії нарешті поставить крапку на тому, скільки там загиблих, якого роду були травми, що стали несумісними з життям. Це дозволить нам не тільки дізнатися правду про ті події, а й зробити потужний внесок в укріплення поваги та довіри між двома європейськими сусідами – Україною та Румунією, оскільки в тому числі і повага до історії, повага одне до одного, це є дуже солідним цементом відносин між двома країнами.»

У результаті цих репресій, масових арештів і переслідувань, кількість румунського населення Чернівеччини скоротилася на близько 75 000 осіб між румунським переписом 1930 року та першим радянським переписом 1959 року.

Пам’ять про загиблих і вшанування

Протягом багатьох років Білокриницька трагедія залишалася табуйованою темою в радянській історіографії. Докладні свідчення очевидців і публічні розповіді про масове вбивство з’явилися лише після 1991 року, коли Україна здобула незалежність, відкрила архіви та дала дослідникам можливість працювати без обмежень, а вцілілі та їхні нащадки змогли відкрито говорити про пережите.

З часом ця дата стала не лише нагадуванням про загиблих односельчан і родичів, а й символом спротиву тоталітарним режимам. В Румунії 1 квітня офіційно визнано Днем пам’яті румунів – жертв масових вбивств у Білій Криниці та інших місцях депортацій і голоду, організованих радянським тоталітарним режимом на території Північної Буковини, Герцаївського краю та Бессарабії.

Щороку на місці трагедії збираються люди для панахид, покладання вінків і вшанування пам’яті загиблих мирних жителів. Молитви, слова скорботи та спомини про тих, хто загинув у цих кривавих подіях, продовжують звучати серед місцевого населення, а пам’ять про них передається з покоління в покоління.

Події 1 квітня 1941 року в урочищі Варниці – це не просто сторінка історії, це трагедія тисяч людських доль, сімей, що були розірвані, і поколінь, які втратили своїх батьків, родичів і друзів.