FILIT2025: українські письменники на війні та сила слова у часи конфлікту
У перший вечір фестивалю двоє авторів із України - поетеса, активістка і парамедикиня Олена Герасим'юк та поет, прозаїк, перекладач і офіцер ЗСУ Павло Матюша, взяли участь у спеціальній сесії «Українські письменники на війні».
Василь Каптару, 29.10.2025, 08:12
З 22 по 26 жовтня 2025 року Ясси перетворилися на справжню європейську літературну столицю. 13-й Міжнародний фестиваль літератури та перекладу (FILIT) привернув увагу до літератури та перекладу як потужних рушійних сил культурного діалогу, об’єднавши авторів, перекладачів і читачів із різних країн під егідою європейської співпраці.
У рамках редакційного проєкту FILIT 2025 Національний музей румунської літератури в Яссах запросив дванадцять українських письменників поділитися власним досвідом війни за захист України від російського вторгнення. До цієї групи увійшли Катерина Бабкіна, Роман Буданов, Сергій Демчук, Тамара Дуда, Анюта Гальперіна, Олена Герасим’юк, Ганна Городецька, Олександр Ірванець, Павло Казарін, Павло Матюша, Валентин Поспєлов і Тея Саніна. Їхні тексти зібрано у виданні «Механізми захисту. 12 українських письменників на війні», передмову до якого написала Вікторія Матюша, а переклад румунською здійснив письменник і перекладач, голова Бухарестської філії Союзу українців Румунії Михайло Гафія Трайста.
У перший вечір фестивалю двоє авторів із цієї групи – поетеса, активістка та парамедикиня Олена Герасим’юк та поет, прозаїк, перекладач і офіцер Збройних сил України Павло Матюша – взяли участь у спеціальній сесії «Українські письменники на війні». Вони поділилися своїми свідченнями про те, як в умовах повномасштабної війни Росії проти України література стає могутнім інструментом спротиву й пам’яті.
Публіка була глибоко зворушена цими виступами, які висвітлювали не лише драму війни, а й силу слова перед обличчям страждань. Через такі зустрічі FILIT 2025 вкотре продемонстрував: література не лише розповідає історію світу, а й здатна його зцілювати.
«Чи ви ще боїтеся чогось після всього, що пережили на війні?» – таке питання поставив українським письменникам модератор зустрічі Роберт Щербан, а їхні відповіді були сповнені сили та відвертості. Олена Герасим’юк показала, як війна змінює сприйняття життя. Від першого пострілу на Інститутській у 2014 році, коли вона, юна й безстрашна, відчувала себе майже безсмертною, до волонтерської роботи на фронті та служби парамедиком, вона пройшла шлях усвідомлення крихкості людського життя. Сьогодні її страхи – це не слабкість, а свідчення глибокого досвіду та уважності до життя й близьких, до тих, хто поруч.
«До того, як війна прийшла в моє життя, я дійсно думала, що це щось, що вже не може повторитися в 21-му сторіччі. Я думала, що це якісь спогади старих дідусів, я думала, це якісь історії, які сталися десь там, з кимось іншим, але точно не зі мною, тому що я живу в цивілізованій країні, я живу в Європі, я вчуся в класному університеті – ну що, може піти не так?
І уявляєте, це трапилося зі мною, війна зі мною трапилася. Вона трапилася з Павлом, з його дружиною, з нашими знайомими, з дітьми наших знайомих, з тими, хто був багатий, бідний, освічений, неосвічений, включений, виключений, з абсолютно кожним в нашій країні трапилося найгірше. І тепер перед вами сидить людина, ви всі напевно думаєте, що в мене великий досвід, що я відбула сім років у госпітальєрах, що я дуже багато бачила, можливо, звикла, але перед вами вже сидить людина, яка дуже сильно боїться.
Я боюся втратити когось зі своїх знайомих. Я боюся зараз зайти в новини і прочитати, що в мене вже, наприклад, нема вдома. Я почала боятися реальності, дуже багатьох речей. І, можливо, те, що я написала тут, в цій книзі, можливо, те, про що я пишу вірші і про що я говорю з вами і буду говорити, це дійсно про страх і про те, що він нам дає, які унікальні знаки, він дозволяє нам зрозуміти, що скоро буде щось не так, що скоро твоя реальність зміниться.»
Продовжуючи роздуми Олени, Павло Матюша звернув увагу на фундаментальну крихкість людського життя. Він нагадав, що смерть може настати миттєво й у найнесподіваніший спосіб – не лише від обстрілів, а й через медичні причини, які трапляються як на фронті, так і поза ним. Для Павла страх на війні виходить далеко за межі фізичної загрози: він пов’язаний із можливістю втратити те, за що насправді ведеться боротьба – існування культури, нації, майбутнього покоління.
«Питання не в тому, чи людина боїться загинути на війні, а, зрештою, чи вона в принципі боїться смерті як такої. Відповідно, у війні є щось інше, щось, чесно кажучи, більше за страх звичайної фізичної смерті. І для мене особисто оце більше воно стосується втрати того, за що, власне, у нас ця війна ведеться. Ми воюємо не просто проти наших ворогів, ми воюємо за своє існування, існування свого культурного коду, який ми хочемо, щоб тривав в століттях, тисячоліттях. І втрата цього є для мене особисто найстрашнішою втратою, те, чого я боюся більше, ніж своєї особистої смерті.
І, звісно, питання не в тому, чи нам страшно, чи ні. Очевидно, нам страшно. Це неможливо, коли відбувається поруч з тобою якісь вибухи або для когось ближній бій, дрони і так далі. Цього неможливо не боятися, це звичайна фізична реакція і це трапляється як на передньому краї, так і, на жаль, і в наших мирних містах. Питання, зрештою, в тому, чи ми боїмося чогось ще більше, ніж фізичного знищення, фізичної смерті? І для мене це, власне, екзистенційне питання нашого тривання як нації.»
На запитання про сміливість, як невід’ємну складову кожної людини, яка захищає свою Батьківщину зі зброєю в руках, Олена Герасим’юк відповіла, що вона є основою будь-якого перебування на фронті. На її думку сміливість не завжди приходить сама по собі, її доводиться змушувати себе проявляти через відповідальність за інших і небезпеку, з якою стикаєшся щодня. Як філолог, вона не мала військової підготовки, але обставини змусили робити складні й рішучі кроки, що згодом сформували її характер та відкрило нові можливості для творчості – писати відверто, без страху й обмежень.
«Власне, сміливість, мені здається, є основою будь якого перебування на фронті, тому що для того, щоб ти працював в цих умовах, ти повинен змусити себе бути сміливим. Я на собі це відчула, коли я поступово почала ставати старшою екіпажу і мені доводилося робити певні сміливі речі, але внутрішньо мені було дуже страшно від відповідальності за інших, від того, що хтось може загинути, від того, що щось може піти не так.
Тому що я філолог, мене ніхто не вчив, як робити рейси дальньої евакуації, мене ніхто не вчив, як вивозити людей і так далі. Просто мені довелося бути сміливою в цих обставинах, от і все… Та здобути цей досвід. Проте ця сміливість, вона сформувала характер і вона сформувала певну манеру, коли ти робиш два кроки вперед і ні одного назад, бо тобі не можна. І тому я думаю, що почала писати більш відверто, тому що я більше не бачу рамок в своєму мистецтві.»
Павло Матюша, продовжуючи розмову про сміливість, наголосив, що найвражаюче у війні – це те, як звичайні люди здатні на надзвичайні вчинки. Ті, з ким він колись грався у дворі чи працював поруч, сьогодні стають стрільцями, мінометниками, кулеметниками і, зрештою, справжніми героями, які проявляють мужність у найважчих обставинах. Павло переконаний: неможливо передбачити, хто виявиться сміливим, доки людина не опиниться перед випробуванням.
«Якби в мене запитали перед війною, виставили всіх в одну лінію і сказали – назви, хто з них сміливий, я б не знав що сказати, це невідомо. І я переконаний, що це проявляється вже по самому факту. Тобто сказати, хто себе як проявить, без реального досвіду неможливо. І ці люди, вони проявили себе як справжні герої. Є нагороджені, які отримали з рук президента ордени, звичайні роботяги з села, і є ті, які не витримують, цього теж не можна наперед визначити. Якось я помітив дві речі, які зараз хочу сказати. По-перше, кожна людина здатна набагато більше, ніж вона думає. Тобто потенційно всі тут присутні здатні на дуже сміливі, справді героїчні кроки. І друге: всі ці люди мають межі своїх можливостей, вони стосуються в тому числі, тривалості витримування того чи іншого тиску. Іншими словами, всім бійцям потрібна ротація.»
Під час розмови в межах фестивалю мова зайшла про те, як війна і смерть впливають на літературну мову. Олена сказала, що війна – це всепоглинаюча сила, розповівши, що за весь рік після повномасштабного вторгнення, вона настільки занурилася у волонтерство, допомогу, роботу, що для творчості залишалося зовсім мало місця. Увесь рік міг умістити лише чотири вірші – настільки інтенсивною стала реальність.
«Проте потім, коли я зрозуміла, наскільки сильно війна мене збідніла, я дуже розлилася і кожної хвилини, яка випадала мені вільною, я старалася писати і я зрозуміла, що втратила силу за цей рік. І тому зараз, коли я пишу, коли я оцінюю конкурс, тому що я дуже люблю цим займатися, коли я бачу, як починають писати нові голоси, зараз я розумію, що це неймовірна перемога над всім, тому що зараз навіть писати в Україні стало тяжко.
І тому, коли я пишу зараз вірші, мені не вистачає паперу, мені не вистачає цього простору на А4, який мені дається в межах мого жанру і вважається, що все. І тому я прагну ставити перформанси, тому я прагну виходити за межі сцени, тому я прагну докричатися до аудиторії в новий для себе спосіб, тому що мені стало мало паперу в цих нових обставинах.»
Павло Матюша додав, що через війну сучасне письмо в Україні зазнало глибоких змін. Сьогодні літературні твори, частіше обмежуються поезією або короткою прозою – це миттєві рефлексії, емоції, спроби зафіксувати момент. Він каже, що наразі немає часу на повноцінну роздумливу літературу.
«Наше письмо, на мою думку, воно вільніше говорить, воно не задумується про якісь межі, про якусь коректність. Те, що ми зараз пишемо, воно чесне, воно дихає і це відрізняє нас, всю літературу України, умовно, від періоду перед Великою війною, тому що війна триває довший час. Але хтось в неї влився в 2014-му, хтось, напевно, все таки в 2022-му. Таких, які не влилися досі, таких вже не існує. Велика форма, наприклад, роман про війну, я думаю, з’явиться вже після її завершення. Зараз час воювати і, можливо, відгукуватися цими чотирма віршами, п’ятьма віршами на рік.»
Олена зізналася, що за роки війни почала по-новому відкривати для себе поезію, адже її життя раптово змінилося, коли з філологині вона перетворилася на парамедикиню. Письмо стало для неї способом подивитися на світ збоку, осмислити своє нове місце в ньому та уявити його по-іншому. Тепер поезія виконує ще одну важливу функцію: вона дозволяє створювати словесні пам’ятники тим, хто був важливим або чия доля глибоко її вразила.
«Поезія дійсно допомагає мені відволіктися, але, напевно, не в той спосіб, який ви подумали. Для мене стало дуже важливо бути письменницею, не втратити саме цю частину своєї ідентичності, тому що інакше це означало би, що ворог мене переміг. Це означало, що вони такі сидять в Кремлі, в своєму 306-му кабінеті, чи якомусь там, і кажуть: Ага! Герасим’юк перестала писати вірші, отак от, для цього ми запустили туди цю бомбу. І також змінилася дещо інша штука, коли я читаю вам вірші, а я буду їх читати, і Паша вам буде їх читати, ми говоримо тепер не від себе, ми тепер кричимо за всіх тих, з ким ми стоїмо пліч о пліч. Ось що тепер означає поезія.»
Павло розповів про терапевтичну силу письма, яке допомагає висловити болючі емоції і полегшити душевний стан. Для нього та його дружини Вікторії листи стали способом зберегти зв’язок на відстані та підтримати стосунки, навіть коли війна руйнує життя багатьох родин. Письмо виявилося не лише засобом вираження, а й справжнім рятівним фактором для їхнього шлюбу.
«Точно потрібно писати, потрібно писати листи, потрібно писати поезію, потрібно писати, можливо, якийсь гумор, не потрібно тримати в собі, а поети обов’язково мусять писати вірші. І я переконаний, що саме для цього, зрештою, ми і воюємо, щоби ми самі, наші діти, наші близькі могли писати так, як вони бачать, так, як вони хочуть своєю мовою, на своїй землі, вірші, газети, видавати книги, знімати фільми, ставити п’єси. Це те, заради чого ми воюємо.»
На запитання, чи можуть вони читати російську літературу, Павло Матюша та Олена Герасим’юк відповіли по-різному, демонструючи різні підходи до цього питання у контексті війни. Павло категорично відмовляється від читання російських письменників, пояснюючи, що вбачає між ними спільні цінності та культурний контекст, який, на його думку, сприяв насильству та руйнуванню в Україні. Він підкреслює, що російські автори не існують відокремлено від своєї нації та її дій, для нього вони несуть відповідальність через культурне середовище, в якому зросли, і тому не мають місця в його читацькому досвіді.
Натомість Олена Герасим’юк підходить до цього питання критично та рефлексивно. Вона читає російську літературу, але робить це зі значним аналізом та порівнянням із реальними свідченнями геноциду та масових вбивств під час війни. Олена аналізує як художні тексти в російській літературі переплітаються з пропагандою і підкреслює, що важливо, аби історію та війну висвітлювали українські голоси, а не російські.
Насамкінець, відповідаючи на запитання про повоєнні плани, Олена сказала, що після війни планує продовжувати працювати і відновлювати ті території України, де залишилися її друзі, бойова слава та зруйновані домівки багатьох людей. Її повоєнне завдання – відбудовувати поранену країну, яка зараз страждає через війну. Водночас у Павла більш прості, людські прагнення: помочити ноги в Азовському морі та відпочити в рідному Криму.
