Від румунської вишивки до от кутюр
Вікторія Даролці вже 30 років живе у Франції та здобула визнання у сфері художньої та високої модної вишивки.
Ана-Марія Кононовіч і Василь Каптару, 14.10.2025, 07:17
Вікторія Даролці вже 30 років живе у Франції та здобула визнання у сфері художньої та високої модної вишивки. Родом із повіту Селаж, вона ще з дитинства навчилася ткацтву й в’язанню від своєї матері, як і багато інших дітей у селі. Сьогодні Вікторія має власне ательє, створює унікальні роботи для таких престижних модних домів, як Chanel, Dior, Armani та Valentino, а також працює над особистою колекцією й планує відкрити невеликий музей.
У 27 років, через п’ять років після падіння комуністичного режиму, вона покинула країну. Її професійний шлях виявився непростим, та попри всі труднощі у 2019 році Вікторія Даролці отримала відзнаку Le Meilleur Ouvrier de France («Кращий майстер Франції»). Їй було присвоєно почесне звання Лицаря Національного ордена «За заслуги» – відзнаки, започаткованої генералом Шарлем де Голлем у 1963 році. Це найвища нагорода, яку у Франції можуть отримати ремісники.
Вікторія з гордістю розповідає: «Я дуже пишаюся тим, що отримала цю нагороду від французького уряду, від самого президента Франції. Чесно кажучи, й досі не знаю, як саме це сталося. Щоб присвоїти таку відзнаку, хтось тривалий час непомітно спостерігав за мною — за тим, що я роблю, як представляю свої роботи, як намагаюся втриматися на ринку. Ця людина зібрала про мене досьє, передала його уряду, і там вирішили, що я гідна цієї нагороди.»
Вікторія Даролці повела нас у подорож у своє дитинство, адже саме там починається її життєва історія: «Я пишаюся тим, що можу повертатися у дитинство. Я виросла в місті Інеу Селазького повіту. З ранніх років навчалася у мами ремесел: вишивати, ткати, в’язати, плести мережива. Моя сестра була старша на 16 років, її чоловік був відомим кравцем у Сігету Мармацієй. Сестра завжди виглядала дуже елегантно, і я страшенно заздрила їй. Коли вона приходила в гості, я розкроювала її сукні, щоб пошити собі подібні. Мама часто казала мені йти гратися, але я більше любила сидіти поруч із нею, її подругами та бабусею, щоб навчитися працювати руками. Я завжди тягнулася до ручної роботи. Пам’ятаю, як у 12 років збирала останній урожай льону та конопель у селі. Ми носили коноплі до Сомеша, клали їх у воду, кожні два дні перевертали в’язки, щоб вони розм’якли. Потім приносили додому й переробляли до готового продукту. Мама ткала простирадла й скатертини, а я вчилася цьому від неї.»
З дитинства Вікторія Дарольці мріяла про столицю моди – Париж. Але, опинившись там, вона зрозуміла, що для визнання їй потрібно відшукати школу, де можна підтвердити й удосконалити свою майстерність. «Коли я навчалася у школі вишивальниць, мої вчителі дивувалися: “Вікторіє, що ти робиш тут? Ти ж і так усе вмієш!” Але мені потрібен був диплом, щоб отримати доступ до майстерень, які співпрацювали з модними будинками. Мої знання й уміння нічого не важили без цього документа – двері в професію залишалися для мене зачиненими. Тож я закінчила школу, і вже за два тижні мені вдалося влаштуватися в майстерню. У Франції я відкрила для себе техніку, якої ніколи не бачила в Румунії, – вишивання гачком де Люневіль. Це спеціальна голка, схожа на мереживну. Вона дозволяє кріпити камінці, блискітки, створювати досконалі й витончені орнаменти. Перли, звичайно, можна пришивати голкою, але тільки гачок дає ту якість, яку вимагає висока мода.»
Париж став для Вікторії Дарольці не лише містом здійснення мрій, а й місцем, де вона змогла розвинути власну справу. У 2008 році вона відкрила власну майстерню, а згодом, у 2011-му, — школу вишивки, щоб зберегти й передати унікальне ремесло. Її ательє в передмісті Парижа творить справжні шедеври: від рукавичок, взуття, гаманців, вечірніх суконь і театральних костюмів до оздоблення інтер’єрів розкішних готелів, яхт і приватних літаків. Вікторія Дарольці розповідає: «Коли я творила, у моїх роботах завжди була частинка мого села. Я поєднувала те, чого навчилася від мами, з тим, чого навчилася у Франції, і саме це робило мої вироби особливими. Я додавала кольорову овечу вовну, перли, коштовності. Деякі нитки, які знаходила у Франції, були схожі на ті, що можна було знайти й у Румунії. Кольори, які я поєднувала у своїх виробах, були дуже популярними. Я часто використовувала мереживо й макраме, додавала їх до своїх робіт. Виконувала замовлення з різних куточків світу – зі Швейцарії, Африки, Італії, від відомих і заможних людей. Інколи це були дуже особливі проєкти, наприклад, я вишивала спинки для їхніх приватних літаків.»
Окрім виконання замовлень, Вікторія Дарольці створює вироби для власної колекції та планує відкрити невеликий музей. Один із її улюблених предметів одягу — сукня під назвою “Лялька Землі”: спідниця макраме поєднана з топом, вишитим різнокольоровими природними каменями у техніці Люневіль, яку вона опанувала під час навчання в школі в Парижі.
