Румунсько-турецькі відносини у XX столітті
З 1877 року, після того як Румунія здобула державну незалежність, відносини вийшли на новий рівень. У XX столітті Румунія та Туреччина побудували привілейовані відносини, засновані на традиціях.
Стеліу Ламбру і Христина Штірбець, 23.03.2026, 08:14
Жоден інший фактор не мав такого великого впливу на румунський простір протягом останнього тисячоліття, як турецький. З 1877 року, після того як Румунія здобула державну незалежність, відносини вийшли на новий рівень. У XX столітті Румунія та Туреччина побудували привілейовані відносини, засновані на традиціях.
Юрист Раду Борош, спеціаліст з авіаційного права, у 1995 році розповів Центру усної історії Румунського товариства радіомовлення про те, як розвивалися двосторонні відносини після Першої світової війни: «Перше, що зробив Кемаль, — спробував ізолюватися від Європи. І одним із пунктів його політики, у цьому рішенні ізолюватися, було перенесення столиці Туреччини зі Стамбула до Анкари. А в Стамбулі він не хотів більше вступати в жодні комерційні, фінансові чи інші відносини з державами європейського континенту. Тому він припинив авіасполучення, яке з 1920 року здійснювала Франко-Румунська компанія за маршрутом Париж-Відень-Будапешт-Бухарест-Стамбул».
Поступово і європейці, і турки зрозуміли, що не можуть рухатися вперед окремо. А саме румуни проклали шлях до зближення. Раду Борош уточнює: «До 1938–1939 років, коли Лозаннським договором було змінено статус протоків, турки не хотіли й чути про будь-яке повітряне сполучення з Константинополем. Лише після Лозаннського договору постало це питання і відкрилася можливість польотів з Європи до Стамбула. Ми, як румуни, в рамках Балканської угоди, у розділі про авіацію, мали також питання повітряних перевезень, де передбачалося і сполучення з Туреччиною. У той час як з іншими країнами ми мали на меті з’єднати столиці, з Туреччиною ми не мали на меті з’єднатися з Анкарою, столицею, а з Стамбулом. У авіаційній політиці Румунії створення авіакомпаній фігурувало як підтримка, як зміцнення наших морських судноплавних ліній. Незважаючи на всі зусилля, докладені для отримання від Туреччини дозволу на відкриття лінії до Стамбула, нам це не вдалося. Ми не отримували жодної відповіді, ні негативної, ні позитивної, нам постійно казали чекати. На Генеральній асамблеї Економічної ради Балканського союзу на сесії у квітні 1939 року, під кінець засідання, голова турецької делегації Хасан Сака повідомив нам, що турецькі власті терміново запрошують румунську делегацію до Анкари для укладення договору про концесію лінії Бухарест-Стамбул з авіаційною компанією LARES».
Васіле Шандру працював у Міністерстві закордонних справ. У 1994 році він згадував про процес нормалізації румунсько-турецьких відносин, хоча ці дві країни були розділені бар’єром протилежних військових блоків: «Румунія була першою країною, яка зробила крок до подолання цього бар’єру. Як країна-учасниця Варшавського договору, Румунія першою зробила цей крок до нормалізації відносин із Грецією та Туреччиною. Щодо двосторонніх проблем між Румунією та цими двома країнами, то це були, насамперед, питання, пов’язані з фінансовими заборгованостями, тобто майном, яке належало громадянам цих країн і було націоналізоване в Румунії після 1948 року. Не вдалося дійти згоди через дуже велику різницю між вимогами колишніх власників і тим, що могла запропонувати румунська сторона. Але це не було проблемою, яка б загалом перешкоджала розвитку відносин. Головна перешкода була, по суті, зумовлена належністю до протилежних блоків».
Саме візит румунського прем’єр-міністра у 1966 році поклав початок подальшій співпраці. Васіле Шандру зазначає: «Це була велика делегація на чолі з прем’єр-міністром Маурером, до складу якої входив наш міністр закордонних справ, а також чимало представників економічних міністерств. Були заступники міністрів металургії, машинобудування, транспорту, культури тощо. Візит відбувся у винятковій атмосфері. Прем’єр-міністра Румунії з усіма почестями, з почесною охороною тощо зустрів прем’єр-міністр Демірель в аеропорту. Була організована вся протокольна частина, з покладанням вінків до мавзолею Ататюрка. Що мені тоді здалося дуже цікавим, у офіційних переговорах, як мені здається, з турецької сторони брав участь майже весь уряд. Від турецької стороні за столом було щонайменше 20–30 людей, які сиділи двома рядами й слухали ці дискусії, і можу сказати, що вони уважно слухали слова Маурера. Маурер виступив перед ними з доповіддю про проблеми мирного співіснування, використовуючи термінологію тих часів. Маурер говорив про необхідність мирного співіснування як наслідок техніко-наукової еволюції та революції, економічного розвитку, про роль малих і середніх країн, про роль таких країн, як Румунія та Туреччина у сприянні розрядці напруженості. З цієї нагоди було підписано цілу низку угод. Було підписано угоду, якою було вирішено проблему фінансових заборгованостей. Було підписано культурну угоду, угоду про економічне співробітництво, шість-сім різних угод, які одразу ж ознаменували відкриття румунсько-турецьких відносин на всіх рівнях».
Відносини між Румунією та Туреччиною у XX столітті є основою того, що існує між ними сьогодні. Ці дві країни йдуть разом, як це робили протягом кількох сотень років.
