Чи наближується Україна до завершення війни? Погляд з Румунії
Експерт з питань безпеки та стратегії Александру Грумаз, який має видатну кар'єру у військовій та дипломатичній сферах, в інтерв'ю Радіо Румунія поділився своїми думками щодо зусиль із досягнення миру в Україні у 2026 році.
Василь Каптару, 04.02.2026, 12:39
Останній великий ракетно-дроновий удар Росії по Україні стався на тлі одночасних дипломатичних зусиль щодо припинення війни, що триває вже четвертий рік. У ніч проти 3 лютого Російська Федерація завдала наймасованішого комбінованого удару по українських містах з початку 2026 року, випустивши понад 70 ракет та близько 450 безпілотних літальних апаратів. Українські сили протиповітряної оборони збили значну частину цього озброєння, проте удари завдали суттєвих пошкоджень критичній енергетичній інфраструктурі та житловим районам.
Унаслідок атак у Києві без тепла залишилися понад тисячу житлових будинків, а також було зафіксовано ушкодження дитячого садка та поранення цивільних осіб. Серйозні наслідки зазнали також інші великі регіони, включно з Харківською, Дніпропетровською, Одеською та Запорізькою областями, де пошкоджено об’єкти енергетичної мережі й житлові будівлі. Такі удари стали одними з найбільш масштабних у цьому році і викликали значні перебої з електропостачанням та опаленням під час зимових морозів, коли температура в деяких регіонах впала до приблизно -20°C.
Ці події відбулися всього за кілька днів після того, як президент Сполучених Штатів Дональд Трамп заявив, що він особисто звернувся до президента Росії Володимира Путіна з проханням тимчасово припинити удари по енергетичній інфраструктурі України через суворі погодні умови, і що Путін погодився на «паузу» тривалістю приблизно тиждень. Проте російська сторона стверджувала, що така домовленість стосувалася лише окремих цілей і мала обмежений термін дії, а реальне виконання цієї домовленості викликало суперечності між сторонами. Президент Володимир Зеленський вважає, що росіяни знехтували проханням Сполучених Штатів і перервали енергетичне перемир’я, завдавши потужного удару по Україні в ніч на 3 лютого.
Українське керівництво рішуче засудило ракетно-дронові удари, назвавши їх цілеспрямованою атакою на мирне населення та критично важливу інфраструктуру під час однієї з найхолодніших зим за останні роки, що поглибило гуманітарну кризу в країні. Президент України Володимир Зеленський наголосив, що подібні дії підривають будь-які можливості для побудови довіри та прогресу у мирних переговорах, зокрема тих, що мають відбутися під егідою міжнародних партнерів у Абу-Дабі.
На тлі цих обстрілів у Сполучених Штатах лунали заклики до посилення військової підтримки України, зокрема щодо надання далекобійних крилатих ракет типу «Томагавк», як це висловив сенатор-республіканець Ліндсі Грем, який підкреслив, що тиск на Москву з метою примусити її сісти за стіл переговорів ще не дав бажаних результатів.
Це тло актуальних подій створює контекст для бесіди з військовим аналітиком, генералом Александром Грумазом, щодо стратегічних, військових та дипломатичних аспектів нинішньої фази російсько-української війни. В інтерв’ю Радіо Румунія оглядач каже, що аналіз військової ситуації на початку 2026 року вказує на переломний момент, який рідко зустрічається в сучасних конфліктах.
«Виснажлива війна між Росією та Україною дедалі ближче підходить до своїх матеріальних і людських меж, тоді як дипломатичний тиск посилює пошук формули припинення вогню. Після майже чотирьох років протистояння динаміку на фронті визначають уже не маневрові операції чи стратегічні прориви, а мінімальні територіальні зміни, непропорційно високі людські втрати та затяжна боротьба ресурсів і логістики. Поточна ситуація все більше нагадує напружений статус-кво, який військові аналітики описують як війну територіального мікроменеджменту, де кожен населений пункт і кожна висота здобуваються ціною значних зусиль і втрат. Після приблизно півтори тисячі днів бойових дій цей конфлікт за тривалістю вже перевершив участь Радянського Союзу в антинацистській коаліції Другої світової війни, однак без досягнення вирішальних стратегічних результатів.»
На тлі змін у форматах міжнародної підтримки та активізації дипломатичних зусиль ключовим чинником залишається реальний стан справ на полі бою, який визначає гуманітарну ситуацію, стратегічні можливості сторін і межі для будь‑яких переговорних сценаріїв. У цьому контексті безперервна та достатня військова підтримка з боку західних партнерів України набуває вирішального значення. Водночас допомога Сполучених Штатів у 2025–2026 роках скоротилася порівняно з попередніми періодами, що поставило додаткові виклики у забезпеченні обороноздатності України. За словами генерального секретаря НАТО Марка Рютте під час виступу у Києві, близько 90 відсотків ракет для української протиповітряної оборони надійшли через програму Prioritised Ukraine Requirements List (PURL), за якою союзники купують американську зброю на свої кошти та передають її Україні. Ця ініціатива стала ключовим механізмом постачання засобів ППО та іншого озброєння для українських сил у відповідь на посилені російські удари і значно впливає на здатність країни захищати свій повітряний простір.
Військовий аналітик Александру Грумаз наголосив:
«Архітектура американської допомоги зазнала помітних змін за адміністрації Дональда Трампа. Модель прямого фінансування була переважно замінена умовними механізмами, що передбачають співфінансування з боку європейських союзників. На мою думку, ця нова формула безпосередньо впливає на обороноздатність України. Фактично європейські держави беруть на себе фінансовий тягар, тоді як Сполучені Штати здійснюють постачання зі своїх військових запасів. Водночас така схема змінила баланс відповідальності між партнерами та позначилася на швидкості ухвалення рішень. Останні пакети озброєнь і боєприпасів затверджуються фрагментовано, невеликими траншами і під значно жорсткішим політичним контролем, що ускладнює довгострокове планування оборони.
На цьому тлі військової обмеженості дипломатичні канали помітно активізувалися. Раунд переговорів, що відбувся в столиці країни Перської затоки, засвідчив певний поступ у процедурних і технічних питаннях, навіть якщо ключові політичні розбіжності залишаються невирішеними. Президент Володимир Зеленський повідомив, що пакет двосторонніх гарантій безпеки, узгоджений із Вашингтоном, технічно завершений. За його словами, цей документ передбачає режим договірного захисту, який за своїми практичними наслідками наближається до принципів колективної оборони і фактично апелює до логіки статті 5 НАТО.»
Тим часом активізується дипломатичний трек, який США розглядають як можливу основу для припинення війни. Переговори між Вашингтоном і Києвом зосереджені на проєкті мирної угоди з 20 пунктів, що передбачає підтвердження суверенітету України, безпекові гарантії за участю США і НАТО, припинення вогню, перспективу членства в ЄС та масштабні інвестиції, тоді як питання територій залишається відкритим.
Александру Грумаз наголошує, що попри активізацію переговорів ключові політичні та стратегічні розбіжності між сторонами залишаються нездоланними, а простір для компромісу суттєво обмежений, що на його думку робить дедалі ймовірнішим сценарій миру корейського типу як тимчасової формули стабілізації.
«Ключове блокування й надалі зосереджене навколо територіального питання. Москва вимагає визнання свого контролю над анексованими регіонами та Кримом, тоді як Київ категорично відкидає будь-які територіальні поступки. Офіційна позиція Кремля, озвучена речником Дмитром Пєсковим, підкреслює нібито «конструктивний» тон переговорів – так колись говорили комуністи, – але водночас чітко фіксує червону лінію: заборону постійної військової присутності Заходу в Україні після завершення конфлікту.
На весну вимальовуються кілька базових сценаріїв, серед яких дедалі частіше проглядається варіант миру корейського типу. За такої моделі жодна зі сторін не визнає ані завоювань, ані втрат іншої, а війна формально не завершується, трансформуючись у заморожений конфлікт. Чи проходитиме ця лінія по нинішніх позиціях, чи зазнає змін, наразі залишається відкритим питанням.»
Оцінюючи можливі траєкторії розвитку війни та перспективи переговорів у 2026 році, румунський військовий аналітик окреслює кілька базових сценаріїв, які нині обговорюються у стратегічних колах і безпосередньо залежать від поєднання військового виснаження та зовнішнього дипломатичного тиску.
«Перший сценарій передбачає перемир’я під тиском зовнішніх гравців — швидку угоду за активного посередництва Вашингтона, з формуванням демілітаризованої зони, контрольованої переважно технічними засобами спостереження, а не військовими контингентами. Другий сценарій — це продовження поступового виснаження: Україна компенсує дефіцит особового складу інтенсивним застосуванням дронів і автономних систем, тоді як Росія намагається здобути додаткові територіальні переваги перед можливим підписанням домовленостей. Третій варіант — замороження конфлікту за корейською моделлю, про який уже йшлося: припинення вогню без остаточного політичного врегулювання, з укріпленими та мілітаризованими лініями розмежування на тривалу перспективу.
Домінуючий висновок у стратегічних аналітичних колах, з якими мені доводилося спілкуватися, полягає в тому, що саме військовий тупик породжує нинішню хвилю дипломатичного оптимізму. Росія більше не володіє ресурсами для масштабної стратегічної наступальної операції, тоді як Україна не має достатніх людських резервів для великих контрнаступів у класичному форматі. Саме в цій взаємній обмеженості формується вікно можливостей для переговорів. У разі підписання угоди про двосторонні гарантії ключовим питанням стане не лише те, де проходитиме лінія фронту, а й хто і яким чином забезпечуватиме стабільність після припинення вогню на східному фланзі Європи.»
На початку 2026 року в західному дискурсі щодо України помітно зміщується акцент: обговорення все менше зосереджене на швидкій перемозі, а більше – на постконфліктному управлінні та потенційних компромісах. Експерти відзначають ознаки стратегічної втоми та прагматичний перегляд витрат і ризиків у довгостроковій перспективі, що, попри зовнішню суперечливість заяв, свідчить про реальне геополітичне перепозиціонування. Александру Грумаз наголосив:
«Зеленський поступово перейшов від риторики вдячності до відкритого тиску на союзників, попередивши, що затримка військової підтримки створює ризик замороження конфлікту. Така позиція покликана підвищити політичну ціну будь-якого компромісу, досягнутого без участі Києва. Паралельно Еммануель Макрон повертається до концепції європейської архітектури безпеки, що включає Росію, пов’язуючи майбутню стабільність із стратегічною автономією Європи від США та роллю Франції як посередника — продовження традиції, започаткованої де Голлем. Німецька політика, яку окреслює Фрідріх Мерц, орієнтується на реалістичний підхід: Росія залишається постійним фактором, і Берлін має думати про економічне відновлення після конфлікту, особливо щодо енергетичної залежності від російського газу та нафти. Це своєрідна концептуальна підготовка до умовної нормалізації.
На цьому фоні в Європі дедалі очевидніший розлом між сходом і заходом. Великі західні держави все частіше розглядають переговорне врегулювання, тоді як країни східного флангу наполягають на жорстких гарантіях безпеки. Хоч голос України звучить менш виразно, позиції Польщі та Балтії активно враховуються у західних столицях. Фаза емоційної солідарності поступово змінюється фазою транзакційної політики, коли кожна столиця прагне оптимізувати власну позицію для післявоєнного порядку — підхід, який яскраво демонстрував Дональд Трамп.»
