Придністровська війна
Нещодавно відбулася презентація книги колишнього посла Республіки Молдова в Румунії та історика Міхая Грібінчі, присвячена молдо-російській війні на Дністрі 1992 року
Стеліу Ламбру і Василь Каптару, 26.01.2026, 07:49
Розпад Радянського Союзу у 1991 році відкрив шлях до незалежності для колишніх союзних республік. 27 серпня того ж року Республіка Молдова проголосила державну незалежність. Водночас у районах на лівому березі Дністра політичні та парамілітарні структури, підтримувані Росією, почали готувати сецесію. Невдовзі ці території самопроголосили себе Придністровською Молдавською Республікою, або Придністров’ям. Збройний конфлікт між законними силами Республіки Молдова та сепаратистськими формуваннями тривав з березня по липень 1992 року і завершився втратою Кишиневом контролю над регіоном.
Нещодавно вийшла з друку книга колишнього посла Республіки Молдова в Румунії та історика Міхая Грібінчі, присвячена молдо-російській війні на Дністрі 1992 року – темі, яка й сьогодні має вирішальний вплив на розвиток Республіки Молдова. У ній хронологічно й документально відтворено перебіг подій на основі архівних матеріалів, дипломатичних і військових звітів, заяв того часу, а також маловідомих російських і західних джерел. Автор прагнув запропонувати аналіз, який якомога точно відображає факти та історичний контекст.
Доктор юридичних наук та колишній професор міжнародного публічного права Бухарестського університету Адріан Нестасе, який у 1990–1992 роках обіймав посаду міністра закордонних справ Румунії, під час презентації книги Міхая Грібінчі «Молдо-російська війна на Дністрі навесні–влітку 1992 року» наголосив, що з юридичного погляду Росія була стороною конфлікту, попри постійне заперечення своєї участі. За його словами, сам факт підписання Росією документів про припинення бойових дій, у яких вона фігурує серед «сторін конфлікту», є прямим доказом її залученості.
«Цей конфлікт, ця війна, розгорнулися між лідерами в Кишиневі та лідерами в Тирасполі. Водночас із документів, підписаних — можливо, з певною легковажністю — російською стороною, випливає, що наприкінці конфлікту Росія фактично визнала себе його учасником. Сам факт підписання документа про припинення війни з формулюванням про “сторони” є беззаперечним доказом залученості Росії до цього конфлікту».
Історія завжди є складною і нерідко суперечить усталеним уявленням. Адріан Нестасе наголосив, що під час придністровського конфлікту відповідальність за дестабілізацію Республіки Молдова не може покладатися виключно на Росію.
«У той період Україна намагалася використати війну, зокрема маючи можливість перешкодити прибуттю російських козаків. Вона розраховувала, що в підсумку зможе отримати вигоду з цього конфлікту, ймовірно навіть у територіальному сенсі. Водночас варто зважати ще на один важливий момент. Ми часто говоримо про гіперзвукову зброю, сучасну військову техніку, авіацію та інші засоби ведення війни, однак нерідко війни виграються через зраду. На мою думку, Республіка Молдова на той час не мала жодних реальних шансів на перемогу з військової точки зору. По-перше, її армія була укомплектована людьми, які навчалися в Москві та раніше служили в Радянській армії. Тодішнє політичне керівництво здебільшого походило зі змішаних сімей — навіть президент Мірча Снегур, і не лише він. Більшість мали російських дружин. За таких умов Молдова зазнала поразки досить легко, адже значна частина інформації про дислокацію військ у Бендерах та інших районах була відома заздалегідь. Ті ж, хто безпосередньо брав участь у боях, не мали достатнього досвіду в питаннях розвідки та контррозвідки. Натомість російська армія, очевидно, добре знала розташування молдовських підрозділів, їхні плани та наміри».
Автор книги, історик Міхай Грібінча, наголосив на неприродному характері придністровського сепаратизму.
«Якщо проаналізувати історію територій на лівому березі Дністра Республіки Молдова, зокрема період існування Молдавської Автономної Радянської Соціалістичної Республіки (МАРСР), стає очевидно, що тут ніколи не було ані сепаратистського руху, ані руху за самовизначення. Більше того, створена у 1924 році Молдавська АРСР замислювалася як плацдарм Радянського Союзу для дій у Бессарабії. Місцеве населення виступало проти утворення цієї республіки. Існує велика кількість документів, у тому числі й у моєму архіві, що походять з окремих населених пунктів і засвідчують спротив місцевих жителів, які побоювалися дискримінації. Ситуація частково стабілізувалася лише після того, як влада оголосила, що поряд із «молдавською» мовою офіційно використовуватимуться також українська та російська мови. Це відбувалося у 1924 році. Тож постає закономірне питання: якщо в міжвоєнний період і за часів існування Молдавської АРСР не існувало жодного руху за автономію чи відокремлення, то звідки в роки перебудови виник сепаратистський рух і ідея створення окремої республіки зі столицею в Тирасполі?»
Саме тому, зазначає Міхай Грібінча, поява сепаратистського руху наприкінці 1980-х років виглядає штучною і нав’язаною ззовні.
«Насправді така республіка не могла б виникнути без повної підтримки Москви. Її призначенням було, з одного боку, створення інструменту та перешкоди на шляху об’єднання Республіки Молдова з Румунією, а з іншого – забезпечення для Росії підстав зберігати свої війська на цій території. Зокрема, генерал Лєбєдь називав Придністров’я “ключем до Балкан”. Інші політичні діячі розглядали його як територію, з якої може розпочатися відновлення СРСР, або ж як своєрідний другий Калінінград на південних кордонах колишнього Радянського Союзу. Фактично цей конфлікт не мав достатніх місцевих передумов для того, щоб перерости у протистояння між Кишиневом і Тирасполем».
Війна в Придністров’ї сьогодні є замороженим конфліктом, а перспективи його вирішення є неясними, як і власне майбутнє цього регіону.
