Балканська політика Румунії після Другої світової війни
До 1940 року, Румунія проводила політику співпраці і створення альянсів на Балканах. Після війни, до середини 1950-х років, балканська політика Румунії була під контролем СРСР.
Steliu Lambru, 24.08.2015, 01:56
До 1940 року, Румунія проводила політику співпраці і створення альянсів на Балканах. Після війни, до середини 1950-х років, балканська політика Румунії була під контролем СРСР. Тільки після смерті Сталіна в 1953 році, Румунія знову почала висувати свої ініціативи в регіоні і спробувала подолати бар’єри накладені післявоєнним поділом Балкан на різні політичні і військові блоки. У той час як Румунія, Югославія, Болгарія та Албанія були під контролем комуністичних режимів, Туреччина і Греція знаходились у просторі ліберальної демократії.
Після 1956 року, та інтервенції проти антикомуністичної революції в Угорщині, з метою поліпшення свого міжнародного іміджу, Радянський Союз залишив країнам, яких контролював, певну свободу руху. У Румунії, радянці пішли трохи далі і навіть вивели свої війська в 1958 році. Румунські комуністи скористались цією нагодою намагаючись економічно і культурно наблизитись до інших балканських країн.
Валентин Ліпатті, був послом, есеїстом і перекладачем. В інтерв’ю, в 1995 році, Центру усної історії румунського радіо Ліпатті нагадав про ініціативу денуклеаризації Балкан: Після війни, перша важлива румунська ініціатива, так як відомо, була ініціатива оголошена тодішнім прем’єр-міністром Ківу Стойка, в 1957 році, про денуклеаризацію на Балканах. Це була смілива і важлива ініціатива, але, звичайно, була зустрінута з великим стриманням. Якщо Болгарія та Югославія були в значній мірі сприятливі процесу денуклеаризації, перетворення Балкан на зону вільну від ядерної зброї, Греція та Туреччина, які були членами НАТО, виступили проти цієї ініціативи, і вона не зазнала успіху. Але ідея денуклеаризації поширювалась у світі, а потім без’ядерні зони поширились і на інші точки земної кулі.
Оскільки бар’єр між комунізмом і демократією, здавалося не можна було подолати, культурне співробітництва було рішенням у цьому напрямку. Валентін Ліпатті: Паралельно з цією складною ініціативою, тому що вона стосувалась військового сектора, а військове питання було завжди проблематичним, на Балканах проводилось значне співробітництво в галузі культури, науки та освіти. Але на державному рівні. І протягом багатьох років багатостороннє співробітництво на Балканах проводилось на урядовому рівні, чого було легше домогтися, без значних стримань та перешкод. Нагадаємо, наприклад, про Балканський Медичний Союз, який був створений у міжвоєнний період, Балканський союз математиків, а потім створена в 1963 році Міжнародна асоціація Південно-Східної Європи, і багато інших організації та професійних об’єднань підтримували цю атмосферу довіри і співпраці.
Комітет з балканського співробітництва, на чолі з Міхаїлом Гелмеджану координував культурні заходи. Але й він мав обмежений успіх. Валентін Ліпатті: Комітет з балканської співпраці на чолі з Міхаїлом Гелмеджану був неурядовим комітетом з питань миру. Тоді користувались успіхом організації із захисту миру. Це була, особливо радянська ідея, проводити світові конференції, регіональні конференції за мир і проти імперіалізму. На Балканах створено Комітет по захисту миру на Балканах. Це був багатосторонній комітет, але не проводив так би мовити завзяту діяльність. Важливими були професійні асоціації лікарів, архітекторів, геологів, вчених, археологів, істориків та письменників. Вони були ефективними у двох планах. По-перше, здійснювалась конкретна співпраця у сфері відповідної професії. Скажімо, в галузі історії, філології, або археології. Це була співпраця, яка конкретизувалась за допомогою наукових досліджень, видання журналів, проведення симпозіумів, професійна багатостороння діяльність між балканськими країнами, між фахівцями балканських країн. Співпрацюючи в такий спосіб, професійні середовища зберігали клімат добросусідства, дружби і довіри.
На урядовому засіданні в Афінах, в 1976 році, з питань економічного і науково-технічного співробітництва вийшли на поверхню пороки політики. Валентин Ліпатті показав у чому полягали вони: Мета за якою Румунія спостерігала, як і Югославія, а також Туреччина, і в певній мірі Греція, було досягнення певного результату. Тобто створити інституційні рамки, тому що конференція, незважаючи на її користь, якщо проводиться раз не має великого значення, про неї забувають. Тут була сильна опозиція Болгарії. Наші болгарські друзі прийшли з дуже обмеженим мандатом, стверджували, що не можуть нічого затвердити. Рішення приймались на основі консенсусу, і консенсусу в п’ятьох було легко досягнути. Але було достатньо, щоб один мав право вето, і рішення не можна було прийняти. Болгарія утверджувала радянську політику, і Москва не була сприятлива в той час економічному співробітництву на Балканах, оскільки з часом могла втратити контроль над ними. Вона бачила загрозу створення свого роду спільного балканського міні-ринку , у якому Румунія та Болгарія були соціалістичними країнами, але Туреччина, Греція та навіть Югославія могли скерувати цю співпрацю на небажані Радянським Союзом шляхи. І тоді, болгарам було наказано блокувати наслідки. Цей удар, нижче пояса, болгар заблокував протягом декількох років, багатосторонній процес.
Балканська політика Румунії мала під час Залізної завіси обмежені успіхи. Розбіжні інтереси в рамках того ж блоку, як і відмінності політичного режиму, були достатніми причинами, щоб жодна балканська країна не брала на себе вагомі заслуги.
