До сторіччя з дня народження Моніки Ловінеску

Моніка Ловінеску вважається одним з найсильніших голосів вільної антикомуністичної та антифашистської Румунії у вигнанні 1945 - 1989 років.

Steliu Lambru, 20.11.2023, 06:42

Немає сумнівів, що Радіо Вільна Європа або Радіо Свобода була найважливішим
джерелом вільної інформації, аналізу та синтезу політичної, економічної та
культурної ситуації в Румунії у другій половині 20-го століття. Румунська служба
Радіо Вільна Європа мала у своїй команді кілька відомих імен румунської
радіожурналістики: Ноель Бернард, Мірча Карп, Влад Джорджеску, Некулай
Константін Мунтяну та інші. І останньою, але не менш важливою, можливо, однією
з перших, кого варто згадати, є Моніка Ловінеску, 100 років з дня народження якої виповнилося 19 листопада.

Моніка Ловінеску вважається одним з
найсильніших голосів вільної антикомуністичної та антифашистської Румунії у
вигнанні 1945 – 1989 років. Вона народилася в Бухаресті в родині літературного
критика Єуджена Ловінеску та вчительки французької мови Екатеріни Белечою, яка
була ув’язнена і вбита комуністичним режимом. Журналістка і літературна критикиня Моніка Ловінеску стала авторитетом у своїй галузі, як і її батько. У 1947 році,
у 24-річному віці, з багатообіцяючою кар’єрою, вона емігрувала до Франції, де
разом зі своїм чоловіком Вірджілом Йєрункою продюсувала найпривабливіші
культурні та політичні передачі Вільної Європи. Неперевершений голос, моральні
принципи та бездоганна професійна етика, а також дуже влучні спостереження та
критика перетворили її на зірку радіо.

Центр усної історії Румунського
радіо мав можливість взяти інтерв’ю у Моніки Ловінеску в 1998 році.
Тоді вона згадувала про паризький офіс Радіо «Вільна Європа», створений на
початку 1960-х років, де записувалися знамениті передачі, які привернули увагу
румунів. «Ми робили звідти те, що інші країни зазвичай не робили, ми були
унікальними, румунський випадок був унікальним. Тому що щотижня ми транслювали
годину моєї передачі «Тези і антитези в Парижі», близько 40 хвилин передачі
Вергілія Йєрунки «Історія слова» і двічі по 20 хвилин «Румунської актуальності»,
націленої на румунську культуру. Таким чином, ми зайняли студію на цілий день
і мали таку кількість годин мовлення, якої не мала жодна інша нація.»

Моніка Ловінеску займалася
радіожурналістикою з відданістю своїй професії. Не тільки студія мала
відповідне технічне обладнання, але й вдома у неї та Йєрунки був магнітофон, на
який вони записували свої тексти, а в студію ходили лише для того, щоб доповнити
їх музикою. Моніка Ловінеску також розповіла про джерела інформації про
Румунію, враховуючи труднощі, з якими стикалася вільна преса у роки комуністичного
режиму: «Ми документували ситуацію в Румунії двома способами. Через газети, з
одного боку, ми передплачували основні газети, вони приходили на ім’я Вергілія Йєрунки,
але у нас була поштова скринька, щоб не давати свою домашню адресу. Це по-перше.
Потім ми зустрічалися з чотирма чи п’ятьма письменниками на місяць, щонайменше.
Ми називали їх «підпільниками», врешті-решт і вони себе так називали, тобто
жоден румунський письменник не знав, що ми зустрічаємося з іншим. Вони знали,
що ми зустрічаємося, але не знали, з ким саме. І ми зберігали цю таємницю, щоб
не завдати їм шкоди. Тож ми були в курсі про літературне життя і про великі
політичні проблеми всередині.»

Як універсальна людина Моніка Ловінеску у своїх передачах не могла
говорити з румунами лише про Румунію. «Тези і антитези в Парижі
були не лише про румунську літературу, але й про те, що відбувалося в Парижі.
Не стільки з французької точки зору, це був щотижневий дайджест новин культури.
Париж був своєрідним перехрестям різних авангардних течій, там велися різноманітні
обговорення багатьох цікавих ідей. У передачі ми також розповідали про різні досягнення
румунів за кордоном, таких як Лучіан Пінтіліє, Мірча Еліаде чи Єуджен Йонеску. Усіх ми запрошували до
мікрофону, були передачі з ними і про них.»

Така незручна журналістка не могла
залишити байдужим комуністичний режим у Бухаресті, який вирішив змусити її
замовкнути. Спочатку режим розпочав наклепницьку кампанію в пресі. Потім
перейшов до фізичної агресії. «У листопаді 1977 року, за день до приїзду Паула
Гоми до Парижа, якщо точніше – 18 листопада, на мене чекали двоє
палестинців. Вони попросили мене зайти в будинок, бо мають для мене
повідомлення. Мені це здалося підозрілим, тому що вони назвали мене «мадам
Моніка», а у Франції звернення «мадам» з ім’ям використовувалося лише до дуже
близьких осіб, воно не вживається. Тож я зрозуміла, про що йдеться і не
впустила їх. І тоді вони почали бити мене, особливо по голові. Я впала,
закричала, втратила свідомість, хтось з перехожих прийшов на допомогу і вони
втекли. Чоловік, який прийшов мені на допомогу, побіг за ними, але не зміг їх наздогнати.
Я відбулася лише трохи розбитим носом і без серйозних ушкоджень, з опухлими
обличчям і рукою.»

Моніка Ловінеску продовжувала
говорити румунам та з румунами про свободу, демократію, принципи та історію і після
1989 року, аж до своєї смерті у 2008 році. Її творчість є надзвичайно важливою
спадщиною для розуміння стану інтелектуала, який опинився у вигнанні, боровся
зі Злом і переміг.