Заводи «23 серпня»
Законом № 119 від 11 червня 1948 року комуністична держава націоналізувала промислові, банківські, страхові, гірничодобувні та транспортні підприємства. Одним із конфіскованих тоді заводів був завод «Malaxa», створений промисловцем Ніколаєм Малаксою на початку 1920-х років.
Стеліу Ламбру і Христина Манта, 08.09.2025, 07:15
Законом № 119 від 11 червня 1948 року комуністична держава націоналізувала промислові, банківські, страхові, гірничодобувні та транспортні підприємства. Іншими словами, держава конфіскувала засоби виробництва. Одним із конфіскованих тоді заводів був завод «Malaxa», створений промисловцем Ніколаєм Малаксою на початку 1920-х років. Він був перейменований на завод «23 серпня» і разом з іншим великим заводом «Republica» на південному сході Бухареста утворив одну з найбільших промислових платформ соціалістичної Румунії. Протягом майже 80 років на заводі «23 серпня» виробляли рухомий склад, двигуни та чистини зброї.
Інженер Памфіл Ілієску влаштувався на роботу на заводі «23 серпня» у 1958 році. В інтерв’ю Центру усної історії Румунського радіомовлення у 2002 році Ілієску згадував, що наприкінці 1950-х років завод ще функціонував завдяки майстерності старих техніків: «На заводі «23 серпня» директором був чоловік якого звали Путініке, він будучи за фахом робітником. Він був дуже розумним і дуже добросердим чоловіком. Мав особливі стосунки з прем’єр-міністром Ківу Стойкою, не знаю, чи не через родинні зв’язки, і проводив політику, яка була досить вигідною для заводу. Тобто, під його відповідальність, він зберіг деяких старих фахівців на керівних посадах. Наприклад, технічним директором був колишній власник підприємства, якого він залишив на посаді, бо той був дійсно хорошим організатором і майстром, але особливо хорошим організатором. І ще були інженери, скажімо, старої гвардії, тобто інженери, які навчалися за часів Малакси».
Економічна ідеологія комунізму з самого початку базувалася на копіюванні продукції капіталістичних індустріальних країн. Памфіл Ілієску: «У той період відбувалася інтенсивна діяльність з освоєння нових продуктів. Йшлося про освоєння виробництва компресорів за англійською ліцензією, а також постало питання про освоєння нових двигунів. Двигуни ще з часів війни були за угорським зразком, який, у свою чергу, був копією німецького. Починаючи з 63-64 років, було прийнято практику купівлі ліцензій. До того часу більше копіювали. Тобто брали двигун, розбирали його, проводили аналіз, дивилися, як можна виготовити кожну частинку, і все. Ми не мали права на експорт».
Але для того, щоб такий гігант був прибутковим, потрібно було дещо більше. Памфіл Ілієску: «Коли румунський ринок відкрився для експорту, довелося все врегулювати. Тоді довелося офіційно придбати іноземні ліцензії. Так було придбано ліцензію на компресори з Англії і розпочато переговори щодо придбання ліцензії на двигуни. Були також ліцензії на гідравлічні агрегати для локомотивів від австрійської фірми та інші. Це дало право на експорт наших продуктів. Спочатку локомотиви виготовлялися за російськими зразками. Потім почалися переговори зі швейцарцями. Вагони були російськими. У нас також була певна традиція виготовлення вагонів у країні, але це було поєднано з «Совром», звідки можна було копіювати без будь-яких обмежень. Було поновлено ліцензію на гальмівне обладнання, двигуни були придбані у німців шляхом прямих переговорів, і відбулася асиміляція в країні. Тобто вони надавали нам лише право на виробництво та проектування. Наприклад, двигуни для танків були асимільовані без ліцензії. Німці навіть приходили, бо щось підозрювали, вони постійно приходили і перевіряли, чи ми робимо картери для двигунів, а ми заперечували. Насправді вони були схожими, тобто більшість деталей двигуна були спільними з тими, на які була придбана ліцензія. Були певні деталі, специфічні для двигунів танків, які ми асимілювали таємно».
Системна криза режиму позначилася і на роботі заводів під час великої кризи 1980-х років. Памфіл Ілієску: «Деякі сектори були розраховані на певний рівень, але інші сектори залишалися на нереалістичному рівні. Так, наприклад, було встановлено, що завод «23 серпня» здатний виробляти основні частини: колінчасті вали, поршні та навіть головки блоку циліндрів на певному рівні, але дрібні запчастини заводу не могли, використовуючи всю потужність заводу, бути забезпечені навіть у пропорції 35%. Таким був висновок на той момент. Це не могло так працювати і ніколи не працювало. Завданням плану було 15.000 двигунів на рік, але ми ніколи не змогли виготовити більше 1200 на рік, це був максимум. І знаходилися рішення. Наприклад, було створено так зване поняття еквівалентного двигуна. Тобто говорилося, що 15.000 двигунів були певним типом двигуна. Один вироблений двигун дорівнював у два з половиною рази двигуну з плану. І тоді ми звітували про це прирівнювання. Ми дійшли до того, що замість 15.000 двигунів ми виробляли 1200 фізичних двигунів, які, прирівнюючись, означали близько 6-7.000 двигунів з плану. Це було смішно».
Перейменовані на «Faur» після 1989 року, заводи йшли від поганого до гіршого і, зрештою, були виведені з експлуатації. На площі близько 90 гектарів цехи, лабораторії, різні будівлі та споруди в стані консервації чекають на кращі часи.
