Справа Каналу смерті
Судноплавний канал Дунай-Чорне Море був одним з грандіозних проектів, якому комуністичний режим приділяв важливу увагу.
Steliu Lambru, 28.03.2013, 12:07
Судноплавний канал Дунай-Чорне Море був одним з грандіозних проектів, якому комуністичний режим приділяв важливу увагу. Цей канал, “шлях без пилу” або “блакитна магістраль”, як його називали, незважаючи на його економічне призначення, був спорудою, що спричинилася до винищування протягом перших років комуністичного режиму політичних в’язнів шляхом примусової праці. Економічні наслідки цих фараонських проектів, взагалі властиві сталінізму, були незалежно від фінансових, матеріальних та людських коштів — незначні, оскільки головною ціллю було саме існування цих проектів, тобто створення ефекту масштабності економічного розвитку.
Будівництво каналу Дунай-Чорне Море було розпочате у 1949 році та перерване поступово у період 1952-1955 років. Існує навіть теорія, згідно з якою власне Сталін порадив Георге Георгіу Дежу, “Сталіну Румунії”, здійснити будівництво каналу шляхом застосування ручної праці. Мобілізація людських ресурсів була значна. У 1952 році на будівництві каналу працювали майже 19 тисяч політв’язнів, 20 тисяч робітників та 18 тисяч військовослужбовців.
Однак, улітку 1952 року Сталін, здається, невідомо з яких причин, запропонував Георге Георгіу-Дежу припинити будівництво. Оскільки це не можна було зробити без офіційного вмотивування, комуністична пропаганда розпочала судову справу, звинувативши невинних людей в основному з-поміж керівництва будівництва каналу. Отже, був створений публічний судовий процес — канал Дунай — Чорне Море, що був фактично судовим маскарадом, в результаті якого 25 осіб було засуджено. Звинувачених розділили на дві групи. У період 31 серпня – 2 вересня до суду була притягнута перша група, а друга група у період 4 -10 вересня. Смертна кара — таким був вирок для п’ятьох звинувачених першої групи. Троє з них, а саме: інженер Ніколає Васілеску — Колорадо, інженер Аурел Роземберг та механік локомотива Думітру Нікіта, були страчені. Вироком для решти звинувачених першої групи була довічна примусова праця. Вирок для звинувачених другої групи була примусова праця у межах від 15 років й до довічної примусової праці.
До групи засуджених до довічної примусової праці належав також інженер Еміліан Хоссу. Його син Валентин Хоссу-Логін, автор твору “Канал смерті. Свідок”, розповідає, як здійснювалося судове слідство, що було, фактично своєрідним катуванням, яке мало чим відрізнялося від середньовічного катування: ”Питальний лист містив ім’я засудженого та ім’я судового слідчого. Судове слідство проводилось вночі, між 22 годиною та 7-8 годинами наступного ранку. Майже 90% цих допитів проводилися вночі, доказом будучи заплямлені подекуди кров’ю, їжею питальні листи та великі пропуски щодо діалогу. Коли слідчому не вдавалося одержати від звинуваченого бажаної відповіді, він нерідко використовував жахливих заходів, звинувачений потрапив до рук інших людей, які катували його. Коли слідчі, десь о 3-4 годині втомлювалися, звинуваченого залишали у тому ж стані, що й під час допиту, не давали йому змоги відпочити. Про все це я довідався від мого батька та від інших засуджених.”
Саботаж, тобто навмисний підрив зусиль, спрямованих на здійснення намічених цілей, був нахабною брехнею комуністичної пропаганди, метою якої було обгрунтування економічних невдач комуністичного режиму. Саботаж приховував поразки режиму, руйнуючи, одночасно, людські долі. Валентина Хоссу-Логін, який з нагоди праці над своєю книгою мав можливість прочитати питальні листи засуджених, здивувала поява у них слова “саботаж” лише тоді, коли судовим слідчим вдавалося одержати від засудженого, який не витримав катування, бажані для них заяви: /”Мені здавалося дивним те, що у заявах допитів я не знаходив слова “саботаж”, оскільки судові слідчі намагалися одержати від звинувачених признання у тому, що вони саботажники. Отже, звинувачені голодували, їм не давали можливості відпочити вночі, в кінці-кінців вони не витримували катування й визнали себе “саботажниками”. Що це означало? Наприклад, вони були винні за заблокований на рейках локомотив або вагон, що зійшов з рейок. З технічної точки зору це було неважко пояснити, оскільки це було устаткування радянського виробництва, яке раніше використовували на будівництві каналу Волга-Дон, і яке сягнуло максимальної деградації. Мій батько — головний інженер механік відповідав за це устаткування і був зобов’язаний забезпечити його функціонування. Усі засуджені належали до керівництва будівництва каналу, а саме: головний інженер, головний електроніст, головний інженер економіст. Хто, як не вони, міг саботувати роботу на будівництві. Отже, керівництво будівництва було заарештоване, щоб довести населенню в чому саме полягає саботаж. Цей процес був також своєрідним застереженням керівників інших будівельних підприємств, тим більше, що у цей період багато говорилося про прихід американців. Це була інша тема працівників колишньої політичної поліції, які твердили, що саме ці інженери поширюють чутки про прихід американців, що вони слухають таємно радіо “Радіо Свобода” та “Голос Америки”, прагнуть завдати шкоди побудові соціалізму в Румунії.”
Лише у три з половиною роки після смерті Сталіна засуджені були звільнені. Георге Георгіу-Деж вирішив, що необхідно переглянути цей судовий процес. Засуджених визнали невинними, дали доступ до праці, але лише у важких умовах, як праця у свинцевих шахтах. Проте, ніхто не зміг відшкодувати страждання, спричинені їм та їхнім родинам.
