30 років усної історії на Радіо Румунія
Історію останніх ста років також можна дослідити й за допомогою усної історії. Вона заснована на спогадах і мемуарах свідків, опитаних і записаних на плівку або цифровий носій.
Steliu Lambru, 31.07.2023, 06:02
Історію останніх ста років також можна дослідити й за
допомогою усної історії. Вона заснована на спогадах і мемуарах свідків,
опитаних і записаних на плівку або цифровий носій. У період між 1945 і 1989
роками практика усної історії в Румунії була глибоко деформована під ідеологічним
тиском комуністичного режиму, як це було насправді з історією як науки в
цілому. Після 1989 року, після відновлення недавньої пам’яті, Радіо Румунія
поставило перед собою мету, яку взяв на себе перший посткомуністичний керівник
закладу Єуджен Преда. Так у березні 1993 року на Радіо Румунія було закладено
основи архіву усної історії.
Історикиня і журналістка Маріана Коновіч сформувала
команду істориків, яка склала архів. Були інтерв’ю про війни, комунізм і
фашизм, про повсякденне життя, історію науки. В інтерв’ю Центру усної історії
вона згадала про початок усної історії на суспільному радіо. «Пан Єуджен Преда,
тодішній директор Радіо Румунія, був істориком за фахом, мав докторський ступінь
з історії, він був дуже обізнаною людиною і знав, що відбувається у світі, в
історіографії. Він брав участь у Міжнародному конгресі істориків 1980 року в
Бухаресті, де обговорювалася усна історія. Тож він мав уявлення, насмілюсь
сказати, досить чітке, що означає усна історія та її цінність. У 1992 році в Сінаї
відбулася зустріч з міжнародною участю, в якій він брав участь і був своєрідний
виклик щодо архівів і внесення до національної спадщини деяких голосів.»
Книга британського історика та соціолога Пола Томпсона
«Голос минулого» стала орієнтиром, за яким будувалася бібліографія. Маріана
Коновіч сказала, що після 1989 року, як тільки цей спосіб пізнання минулого був
звільнений, вона краще зрозуміла світ, вона краще зрозуміла свою роботу і вона
краще зрозуміла себе. «Для мене ця свобода означала потрапляння в іншу історію
порівняно з консервативним дискурсом, який я вивчала і читала. Я відкрила для
себе, що історія має набагато більше відтінків , я відкрила для себе, що вивчала,
а іноді отримувала високі оцінки за неправду. Це було занурення в реальну
історію, прогулянкою поруч із людьми, їхніми історіями. Для мене це було чудово
ще й тому, що, проникаючи в життя людей, у яких я брала інтерв’ю, я краще розуміла
свій світ, розуміла себе в тому сенсі, що точніше знала своє місце. Точніше, я
порівнювала себе з ними, не завжди на свою користь.»
Маріані Коновіч та її команді, що складається з Октавіана
Сілівестру, Сільвії Ілієску, Вірджинії Келін та Лавінії Івашку, вдалося
поєднати усну історію з радіожурналістикою. Вони запропонували румунській
публіці відновлену пам’ять в ефірі. «Інтерв’ю Центру усної історії є своєрідним
історичним дослідженням. Його метою мало б бути дослідження, але ми не пішли
цим напрямком. Тому що не мали ні часу,
ні бажання. Натомість ми зробили щось інше, що я вважаю дуже важливим: ми ділилися
зі слухачами, у нас постійно були щотижневі радіопрограми, на які запрошували гостей,
ми ділилися зі слухачами тим, що отримували під час наших інтерв’ю. Проте усна
історія всюди має громадянську сторону. Ми її виконали у передачах. Я завжди
дотримувалася і можу сказати, що багато разів боролася за те, щоб мати цю
радіопрограму. Це було дуже важливо. В якийсь момент я думала: чи готове
румунське суспільство прийняти все це? Не знаю, чи було воно готове або ні, але
все одно, якщо хоча б 10 людей були поруч з тим, хто відверто говорив про своє
життя, це все одно була перемога.»
«Живої історії» просили у своїх листах до журналістів
румунські та іноземні слухачі. І вони до цього прагнули. «Інтерв’ю Центру усної
історії не обов’язково приносить надзвичайно багату історичну інформацію, воно
приносить деталі, приносить атмосферу, приносить душу. Ви не уявляєте,
наскільки потужним може бути повідомлення співрозмовника. Пам’ятаю 20-хвилинне
інтерв’ю з жінкою, яку наприкінці війни забрали, коли їй ще не виповнилося 14
років. Німці вивезли величезну групу молодих людей до Австрії та Німеччини на
роботу. Вона була дитиною, розповідала, як потрапила до Відня, як злякалася
14-річна дитини, як потрапила під бомбардування в полі і ховалася від бомб під
деревом. Весь страх, вся драма цієї 14-річної дитини фактично охопили усі
жахіття війни. Бо забрати 14-річну дитину від батьків – це справжня драма.»
Усній історії Румунського Радіо виповнилося три
десятиліття. А архів Центру усної історії з плином часу стає все більш цінним.
