Українська громада у Клужі вшанувала пам’ять Василя Стефаника
Подія «155 років від дня народження письменника Василя С. Стефаника» пройшла 9 травня 2026 року та зібрала представників місцевої української громади міста Клуж-Напока.
Христина Штірбець, 21.05.2026, 08:08
Подія «155 років від дня народження письменника Василя С. Стефаника» пройшла 9 травня 2026 року та зібрала представників місцевої української громади різних вікових категорій. Вона відбулася на Філологічному факультеті Університету імені Бабеша-Бойої, відділі української мови та літератури, який є постійним партнером Клузької філії Союзу українців Румунії – головного організатора і спонсора таких зустрічей.
Вшанування пам’яті письменника-імпресіоніста, політика, громадського діяча, депутата Австрійського парламенту від Галичини Василя Стефаника (1871–1936) стало простором для відкриття нових граней і нових деталей у здається давно всім відомому хрестоматійному класикові української літератури. Він залишається новатором в літературі, одним із найкращих майстрів короткої прози та унікальним майстром «стислої, драматичної за змістом і глибоко ліричної за звучанням соціально-психологічної новели». Його роботи, які перекладені 20 мовами світу, вважають «вершиною красного письменства і найкращими зразками європейського експресіонізму». Його стиль письма – «коротко, сильно і страшно» за М.Горьким – залишається неперевершеним, а розповіді – й нині справляють сильне враження на читача.
Подію урочисто відкрили гімни Румунії та України, що прозвучали після вітального слова докторки-лекторки Міхаєли Гербіл. Як модератор події вона виділила: «9 травня святкуємо День Європи і з цієї нагоди і ми і ви сподіваємося, що невдовзі Україна стане членом Європейського Союзу, там де їй і належить бути». Присутні також вшанували хвилиною мовчання пам’ять загиблих у Другій світовій війні, річницю перемоги в якій європейська спільнота відсвяткувала за день до того, 8 травня.
Наукову частину зустрічі розпочала пані Гербіл, зачитавши «Автобіографію» (1927) Василя Стефаника, яку він написав на прохання Івана Лизанівського – українського літературознавця, видавця та редактора – для українських читачів і літературних публікацій. У розповіді самого митця про його найдорожчі моменти із дитинства, про гіркоту перших образ під час навчання та про добрих людей і цікавих товаришів, які йому зустрілися на життєвому шляху, розкривається чутлива натура письменника. Стефаник згадує книги та особистості, які вплинули на його формування як людини і як митця, а також висловлює своє ставлення до подій епохи. Це робить цю роботу дуже цінною як для дослідників так і для широко кола читачів, зацікавлених цим покутським митцем слова. Викладачка також зачитала передмову 2015 року до збірки творів Стефаника у якій йдеться про особливу цікавість до нього у часи війни: «Сьогодні Україна перебуває у стані неоголошеної війни із своїм східним сусідом, тому ми вирішили взяти за основу нашого видання книгу видатного українського новеліста Василя Стефаника, яка вийшла у Львові 1942 року, під час війни». Звичайно ж, це можна в першу чергу пояснити темами зруйнованої долі, страждання простих людей від страху, втрати, розлук, яких письменник постійно торкається. Не маловажливим в цьому контексті є створення необхідного радянським ідеологам образу Стефаника як «оспівувача важкої долі селянства», використовуючи традиціні й зараз методи – перекручення фактів, замовчування правди, спотворення творів.
У документальній стрічці «Василь Стефаник. Нехрестоматійна версія», яку було переглянуто далі, про правдивого Стефаника-людину і Стефаника-митця говорять письменники, викладачі, дослідники і критики. До загальновідомих фактів із біографії додалися цікаві випадки із дитинства, життя учнем і студентом, із десятирічного періоду парламентської активності та останнього періоду в його житті. Мистецька спадщина Василь Стефаник розглядається відповідно до обсягу відомої на сьогодні інформації та в порівнянні з європейськими досягненнями в царині короткої прози. «Його публікації 1997 року в польському журналі «Життя» це була і для українців і поляків абсолютно нова якість. … Враження було колосальне і на українських авторів, які почали дещо наслідувати його, зокрема щодо форми, і це захопило і представників молодої Польщі», – було відзначено професором, доктором філологічних наук Романом Піхманцем. «Але повторити Стефаника ніхто не міг. Бо він писав на високому реєстрі почуттєвому,» – зазначив також літературний критик Євген Баран. Про вражаючі новели земляка висловився і письменник Степан Процюк, автор художнього твору про В.Стефаника «Троянда ритуального болю»: «Його цікавили пограничні стани психіки людини, тяжкі межові випадки. Його не цікавило одноманітне селянське життя. Його цікавило, коли щось траплялося. Він вишукував в газетах такі речі. Більше того, ще Іван Франко зауважив, що селяни покутські не жили так погано матеріально, як пише про них Стефаник».
Правильно оцінити і зрозуміти тематику Стефаникових творів та його задум, на думку редакторки дитячого журналу «Дзвоник» Ольги Сенишин, допомагає усвідомлення його м’якої натури, загостреного бачення світу, чутливого сприйняття бід і негараздів. Відтак для кращого пізнання Стефаника як особистості вона зачитала роботу «Стефаник і його творчість через призму його відношень із синами», що бере за основу особисту переписку письменника. У ній розкрито його як чуйного і турботливого батька, що не просто самовіддано опікується своїми дітьми, але й створює міцну родину, у якій діти щиро поважають та шанують свого батька-наставника. По смерті Василя Стефаника наймолодший син Юрій, будучи в еміграції, писав так: «Він (тато) був такий великий і сильний, що коли подумаю про те, що його нема, то здається мені, що Бог помер на світі. Його смерть переконала мене про те, що я мушу вмирати. А тепер чую себе так, як людина отщо втратила зір і в темноті шукає дороги…» Після відкриття цієї батьківської сторони письменника, його зусиль і старань у вихованні трьох синів по смерті дружини, його надій і сподівань у родинній площині, на думку доповідачки, новели Стефаника звучать по-іншому. Вони не здаються більше описами злочинів і смерті, а сприймаються швидше як неприкрашена трагедія безвихідного становища, відображення гострого болю людського страждання.
На зустрічі не обійшлося і без зачитування творів Стефаника, хоча покутська говірка, якою творив автор, не є простою для сприйняття. Оповідання «Мамин синок» (1898) відтворила пані Наталя Грищенко, а коротеньку новелу «Нитка»(1926) про матір письменника Оксану зачитала пані Ольга Сенишин. Пані Дено Анастасія продекламувала новели, що описують правдиві події: «Вовчиця»(1927) та «Дурні баби»(1929), яка присвячена політичним в’язням. Пані Міхаєла Гербіл прочитала вражаючу новелу «Сама-самісінька»(1897) про самотність, старість і безпорадність – речі банальні і водночас такі важкі.
«У Івано-Франківську ось уже 4 роки проводиться Всеукраїнський конкурс малих прозових форм імені Василя Стефаника,» – розпочав свій виступ драматург Костянтин Солов’єнко, переносячи зустріч у сучасну площину. «Мені дуже приємно, що мої твори були відзначені на цьому конкурсі вже 3 роки поспіль. …Я хочу зачитати оповідання під назвою «Продавець війни», яке у 2024 році стало дипломантом цього конкурсу,» – додав він у продовженні. Його робота у форматі п’єси, жанр соціальна фантастика, у загальну тему війни в Україні, вплітає не менш актуальні проблеми: загроза загальної світової війни, зрадництво і продажність представників влади, панування корпорацій, страх перед їх поголовним наглядом та контролем тощо. Цю цікаву, невеличку роботу можна і варта знайти у повному обсязі на сторінках журналу «Наш голос» за 2025 рік, що виходить під егідою СУР, та перечитати.
Вокальний ансамбль «Мальви» в музикальному супроводі баяниста пана Володимира Албула на завершення виступили з новою ліричною програмою. До неї увійшли уривки віршів, патріотичні та народні пісні: «Україно», «Гуцулко Ксеню», «Цвіте терен», «Пісня на добро». Членкині гурту та баянист також виконали ряд пісень соло. Прозвучала народна пісня «Верше» у виконанні пані Надії Книш, «Ой ходить сон» заспівала пані Наталя Малащук, а художній керівник Світлана Смирнова виконала пісню «Дощик». Виступ гурту суттєво відрязнявся тематикою та настроєм від творів Стефаника. Але як і у великого новеліста-імпресіоніста, у центрі уваги залишаються сильні почуття та потужні емоції, що народжуються у нас – глядачів і читачів. Вони здатні вразити, може навіть в чомусь змінити нас, змінюючи таким чином потрошку й увесь світ.
Авторка: Ольга Сенишин
