В Клуж-Напоці відсвяткували річницю з дня народження Богдана Лепкого

29 жовтня українська громада в місті Клуж-Напока зібралася знову, щоб разом відсвяткувати 150 річницю від дня народження Богдана Лепкого - українського поета і прозаїка, художника і мистецтвознавця, перекладача, видатного педагога і громадського діяча.

România Internațional, 10.11.2022, 08:57

29 жовтня українська
громада в місті Клуж-Напока зібралася знову, щоб разом відсвяткувати 150
річницю від дня народження Богдана Лепкого (1872-1941) –
українського поета і прозаїка, художника і мистецтвознавця,
дослідника
літературних процесів і перекладача, видатного педагога і
активного громадсько-культурного діяча. Подію було організовано місцевим
осередком Союзу українців Румунії в співпраці з відділом
української мови та літератури при Департаменті слов’янських мов Філологічного
факультету Клузького університету імені Бабеша-Бойоя.

На жаль, більшість
українців мало що знають про цю видатну постать кінця
19 – початку 20 століть, одного із «найбільш відомих і шанованих на
західноукраїнських землях і в європейській діаспорі майстрів слова». В
першу чергу він є дуже плодовитим письменником – автором
публіцистично-філософської та історичної прози (романів, повістей, оповідань),
казок, збірок поетичних творів, спогадів, а також літературознавчих досліджень,
мистецтвознавчих публікацій тощо. В радянській Україні Б.Лепкого вважали
«націоналістом», а тому його ім’я було не лише замовчуване, а й строго
заборонене. З бібліотек його твори було вилучено, а за їх зберігання приватним
особам загрожували репресії та смерть. В наші дні вивчення та дослідження «багатограного
автора» ще далекі до завершення. Покращити
загальну обізнаність української громади, студентів і просто тих, хто присутні,
з творчістю цього цікавого митця й було завданням цього заходу. «Ми хочемо
пригадати і вам і нам яку багату і цікаву історію, культуру має український
народ», – зазначила у вступному слові викладач доктор-лектор М.Гербіл.

Доповідь «Життєвий
шлях Богдана Лепкого» зачитала головний редактор дитячого журналу «Дзвоник»
Л.Дорош. В ній йшлося про родину Лепкого, про здобуття освіти і захоплення
живописом, від вивчення якого хлопець відмовився, щоб присвятити себе
літературі. Свою викладацьку кар’єру Лепкий розпочав зразу після закінчення
Львівського університету як вчитель-суплент в Бережанській гімназії
(1895-1899). Він працював викладачем в декількох учбових закладах, з часом став
керівником
кафедри української літератури в Кракові, а згодом – професором Ягелонського
університету. Навіть під час Першої світової війни Б.Лепкий не перестав
викладати. Він був задіяний у «просвітницькій
роботі в таборах для військовополонених солдатів царської армії», де
викладав історію літератури, провадив малярську школу. Доповідачка також
наголосила на широкому аспекті творчої діяльності Лепкого: «за обсягом
літературної спадщини Богдан Лепкий поступається тільки своєму учителеві
Іванові Франку.» Крім поетичних та прозових творів
«він написав ґрунтовне дослідження про Великого Кобзаря, видав понад двадцять
томів української класичної літератури, перекладав твори російських, польських,
німецьких, англомовних і скандинавських письменників» тощо.

Більш детально про
досягнення Богдана Лепкого в царині літератури йшлося в роботі «Творчість
Богдана Лепкого», яку зачитала доктор-лектор М.Гербіл. В першу чергу вона
зупинилась на поетичних творах цього автора, який «надзвичайно ніжний і
тонкий лірик, уміє кількома словами – навіть не
фразами – глибоко проникнути в душу читача. Таке під силу тільки справжньому
талантові. Його поезії прості, гарні, ліричні, хоч забарвлені тугою та
зажурою.» В ліричній спадщині «значне місце… посідає пейзажна лірика,
що виразно позначена естетикою модернізму…». Не бракує Лепкому
громадянських мотивів, сільської та історичної тематики. «Б. Лепкий
наголошував на важливості для кожного народу знати свою історію, «бо вона вчить
нас, як жили наші предки, що доброго вони зробили і які гріхи прийняли на свою
совість. Коли народ знає свою минувшість, коли він розуміє заслуги і провини
своїх батьків, то йому легше провадити боротьбу за волю і правду» -
підкреслила доповідачка. Особливе місце займає, на думку фахівціф, «антивоєнна
лірика, де з Лепким …не може прирівнятися жоден поет України ані в першій,
ані в другій світовій війні. Поет піднімається до
такої висоти трагізму, що кров холоне в жилах…»

Проза Лепкого
заслуговує не меншої уваги, вона «дуже співзвучна з поезією, також лірична,
настроєва, часто-густо сумна, ностальгійна, трагічна.» Велика частка
прозових творів Богдана Сильвестровича зачіпає історичні теми, серед яких
найбільшої уваги (сім книг) автор приділяє гетьману Івану Мазепі. «Богдан
Лепкий як письменник, історик, зрештою, патріот, у своїй творчості намагався
сказати сущу правду про цього політичного діяча» – виділила викладачка.

В доповіді також було
згадано і про немаловажну роль, яку відігравав Богдан Лепкий в громадському
житті Галичини: «Він підтримував дуже тісні взаємини з українськими діячами
культури та літератури, які мешкали на терені Польщі. Його дім став своєрідним
центром української еміграції. У ньому постійно бували …видатні художники,
…письменники», громадські та політичні діячі. На думку пані Гербіл «велика
заслуга письменника ще й у тому, що йому належить пальма першості в
популяризації у Польщі української як дожовтневої, так і радянської
літератури.» Щодо творчості самого Лепкого – то вона ще «чекає свого
дослідника, дослідника чесного, мудрого, справедливого, який зміг би дати
ґрунтовний науковий аналіз його творчості».

Після декламування
декількох віршованих творів Лепкого, організатори звернули увагу присутніх на
відому пісню «Журавлі». Створена у вірші картина прощання журавлів зі своєю
рідною землею та передані почуття різкого болю через її втрату, належать
ліричному перу Богдана Лепкого. Музику до цього вірша написав рідний брат поета
– Левко, січовий стрілець. Пісня швидко поширилася серед січових стрільців і
стала популярною. «Орієнтовно від 1915 року використовується як «галицька
похоронна» пісня, спочатку при похоронах Січових стрільців, вояків Української
галицької армії, опісля й інших галичан, особливо визначних і творчих
особистостей (музикантів, артистів, літераторів тощо)» – зауважила
викладачка. З часом пісня стала улюбленою в середовищі української діаспори, бо
передавала почуття тих українців, що «мусили покидати рідний край».
Довший
час її в нас виконували, називаючи народною. І тільки в останні роки почали
згадувати авторів слів та музики – незвичних особистостей і творців, які
безмежно любили Україну і боролися за неї. Сьогодні ця пісня набула нового
звучання – тепер вона передає почуття українців, які змушені кидати рідну
сторону і шукати прихистку в чужих краях, рятуючись від жорстокої війни, яку
розпочала росія на початку цього року. Але всі ми надіємося, що як і журавлі,
українці дочекаються весни-перемоги і зміцнілі, повернуться до рідних домівок,
до улюбленого
краю.

(Авторка: Ольга Сенишин)