Будинок дитинства, сільський музей
Мав номер 729, коли був побудований у 1835 році, а над дверима, за місцевим звичаєм, висів проколотий річковий камінь, щоб відлякувати злих духів...
Ана-Марія Кононовіч і Василь Каптару, 19.08.2025, 06:39
Мав номер 729, коли був побудований у 1835 році, а над дверима, за місцевим звичаєм, висів проколотий річковий камінь, щоб відлякувати злих духів. Йдеться про будинок дідуся і бабусі майстра Тодереу, як його називають усі знайомі. З родини різьбярів по дереву Йон Плеш з Ієуда, що в повіті Марамуреш, досі вирізає хрести з дахами, які можна побачити на місцевих кладовищах. На честь всього, що залишив йому дід, “Тодеревків”, як його всі знають, створив сільський музей, в якому показує все, що зібрали його дід і бабуся, колекцію, майже таку ж багату, як і в музеї монастиря Бирсана, за винятком ікон, хоча і тут можна побачити кілька наївно намальованих на склі.
Майстер щоразу з ентузіазмом зустрічає відвідувачів спочатку в майстерні, а потім у своєму будинку-музеї, втілюючи в життя історію своїх дідів і прадідів: “Ось ви в Музеї ремесел Тодереу, перш за все, ласкаво просимо! Я роблю хрести для кладовища, столи, стільці. Можемо вийти на вулицю. Це хата мого діда, а може й його діда. Хата була тут, я її зберіг і переніс туди, де вона зараз стоїть. Розкажу вам приблизно, що можна побачити: тут є меліца (примітивне дерев’яне знаряддя, гребінка, що використовувалася в домашньому господарстві для розчісування волокон коноплі чи льону. Коноплю приносили зі ставка, де її обмочували (тобто вимочували у воді), молотили, потім тіпали. Цей процес проходив у такій послідовності: жменьку конопель або льону ділили на ручайки, ламали, тріпали об стовпи або дошку, м’яли на бительні й на завершення терли на терниці. Після цього волокно микали на гребені, надаючи кожній волокнині одного напрямку. Ось, наприклад, у нас є терези, з дерев’яними шальками, ось так зважували сир, або все що треба було зважити. Сюди кладеш сир, а з іншого боку камінь, щоб його зважити. Ось така машинка, стільчик для картопляного пюре: кладеш на нього картоплю і тиснеш, сидячи. У хліб додавали багато картоплі, бо пшеничного хліба було мало.”
Кінські сідла, мішки, які одягають на коней для перевезення продуктів, ящики для бджіл, спочатку зроблені, примітивно, з лушпиння житньої соломи, з якої безпосередньо вирізали стільники і ставили на прес, – все це знаходить своє місце в майстерні при вході в будинок. Від майстра Тодереу ми також дізналися, що його бабуся була “сокечицею”, тобто кухаркою, яка готувала для сільських заходів – весіль, днів народжень, хрестин, поминальних обідів тощо, що пояснює велику кількість механізмів, які можна побачити в хаті. Перед входом до будинку відвідувачів зустрічають полістирольні фігурки бабусі та дідуся, одягнені в традиційні костюми, – каже Іон Плеш: “Я зберіг хату, тому подумав залишити й дідуся та бабусю. Я одягнув їх у традиційне вбрання, яке вони носили раніше. Постоли, онучі (шматки тканини або портянки, якими селяни (іноді також військові) обмотували ногу замість панчохи) з конопляної тканини прямокутної форми, чорне вовняне пальто, традиційна сорочка, спідниця, прикраса з різнокольорового бісеру, яку жінки щільно носили на шиї, зимову чорну вовняну хустку, яку носили заміжні жінки, а незаміжні носили кольорові хустки. Це тайстра або торба, яку носила бабка. А ось дідусь: взутий в гумові постоли, одягнений у вовняні штани. Це діжечка, у якій він тримав тютюн, люлька, окуляри та інструменти, які дідусь завжди носив із собою. Тут він тримав тютюн, засипав його в люльку і палив. А це його пояс де він ховав гроші. Наприклад, старі люди, в тому числі мій дідусь, набивали тютюн у люльку, брали її до рота і жували її знову і знову, щоб зміцнити зуби.” Цим людям перевалило за 90, вони жили активним життям до останньої миті, саме тому дідусеві додали на подвір’ї милицю з глоду.
Окрім різних історій про тогочасні звичаї майстер Тодереу також показав нам, на чому готувала його бабуся, а також знаряддя, на яких працював його дідусь, дуже передові для тих часів: “Це плита, на якій пекли пироги. Вони пеклися, а не смажилися в олії, як зараз. Бабуся змащувала їх олією з гарбузових чи конопляних зерен і ставила у піч. У цьому робили верзаре, хліб з капустою, який ставили у піч в отакій дечці, в отакому горщику. Це для того, щоб натирати квасолю. Усередині ми знайдемо інструменти мого дідуся. Він робив колеса для возів, робив вікна, це для дверей, вікон, всіляких речей. Це токарний верстат, який він крутив ногою, електрики тоді не було. Це пастки для ловлі тварин, цим дідусь ловив кабана в лісі, а щелепу поклав тут.”
У будинку можна побачити сотні традиційно пошитих чоловічих і жіночих сорочок, дитячу колиску, лялькову колиску, примітивні дерев’яні ходунки, ткацький верстат, подушки, маленьку Біблію, яку дід брав з собою всюди, та кілька ікон, написаних на дошці. Тут також є менші та більші керамічні горщики, а наприкінці візиту відвідувачів запрошують посмакувати горнятком горінки або лікеру із чорниці в пам’ять про працьовитих дідуся та бабусю, які створили це господарство. Ціле людське життя, зосереджене в кількох кімнатах і господарських будівлях, де життя підтримує повільний ритм цієї місцевості.
