Легенда потяга “Ţuicarul”
Про історію цього легендарного потяга розповідає бузеуський письменник Дору Бретулеску.
Ана-Марія Кононовіч і Василь Каптару, 02.12.2025, 07:57
Зараз у Бузеуському повіті найчистіше повітря в країні, адже промислова діяльність у цьому районі вже давно припинилася. Однак на початку минулого століття повіт переживав економічний бум, що зумовило потребу в будівництві залізниці Бузеу – Негояшу. Вона стала відомою завдяки поїзду, який курсував цією лінією, — «Цуйкарул» («Горилчаник»). За даними Національної залізничної компанії CFR SA, залізничне сполучення між Бузеу та Негояшу має 74 кілометри.
Історію цього легендарного потяга ми дізналися від бузеуського письменника Дору Бретулеску:
«Головним вектором соціального та економічного розвитку долини Бузеу, однієї з найважливіших у Румунії, стало будівництво залізниці Бузеу – Негояшу. Фактично це був найпопулярніший вид транспорту, і на момент введення в експлуатацію він був життєво необхідним. Чому необхідним? Тому що розвиток населених пунктів, деревообробної, текстильної, будівельної, гірничодобувної та нафтової промисловості значною мірою залежав саме від цієї залізниці.
Її побудував банк «Марморош Бленк & Комп», який отримав землю в концесію від Міністерства громадських робіт у березні 1907 року, що, як було прийнято в ті часи, підтверджувалося королівським декретом. У 1909 році залізницю Бузеу – Негояшу, протяжністю 74–75 кілометрів, завершили й здали в експлуатацію. Того ж року було створено й поштові служби — надзвичайно важлива новація! Майже на всіх станціях лінії Бузеу – Негояшу працювали поштові відділення, і це було величезним досягненням. Тому першим вагоном після локомотива «Ţuicarul» був поштовий. Кожна людина могла особисто покласти лист до поштового вагона — там була спеціальна скринька, — а також відправити посилку».
Спочатку поїзд був призначений для перевезення колод із Негояшу та Негою, однак з часом перетворився на довгий склад із різними вагонами. Дору Бретулеску також пояснив походження прізвиська потяга:
«Чому його назвали “Ţuicarul”? Уся долина Бузеу — це регіон, де майже в кожному дворі росли сливи; були навіть великі сливові сади. Практично не існувало будинку без слив. І більшість людей робили сливову горілку. Мало хто готував варення. А ще була цуйка — міцна самогонка з жирних слив. Більшість пасажирів їхали з цуйкою в сумці — на весілля, у гості чи просто у справах. Вони не могли не мати з собою бутля або пляшки цуйки й часто пили просто в поїзді, особливо ті, хто повертався з роботи або їхав додому з Бузеу.
Замість чарок використовували скляні круглі кришки від ламп освітлення у вагонах: відкручували, пили, а потім повертали їх на місце. Тому потяг і назвали «Цуйкарул». Люди жартували, що машиніст доливав цуйку навіть у паливо, щоб потяг подолав звивисті долини».
Цей поїзд за кілька років став легендою, — розповів Дору Бретулеску. «Цуйкарул був найулюбленішим серед усіх поїздів. Він долав небезпечні, звивисті й вузькі долини майже за три години, і багато машиністів мріяли працювати саме на ньому — через різноманітність маршрутів і неповторні краєвиди.
Рухався він повільно, так, що пасажири могли чудово бачити і ліворуч, і праворуч. Люди, які сиділи у дворах чи садах, завжди махали потягу, незалежно від того, чи бачили когось у вікнах. Подорож Цуйкарем вважали однією з найцікавіших: він мав не лише практичне, а й глибоке емоційне значення. Залізничні станції були ідилічними та жвавими, постійно освітленими — навіть тоді, коли в будинках вимикали електрику», — згадує наш співрозмовник про 1980-ті роки, коли за комуністичного режиму Ніколає Чаушеску електропостачання часто вимикали на кілька годин нібито задля економії.
Потяг курсував до кінця 1989 року, року Революції. Після цього станції розпродали, більшість з них занепала, а нині лишилася лише колія — у дуже поганому стані. Поїзд, навіть якщо складається з двох вагонів, їде майже без пасажирів.
«А раніше, поїзд мав 14 вагонів! Усі були переповнені, і той, хто знаходив місце, вважався щасливчиком. Люди домовлялися: хтось ішов у депо завчасно й займав місця в купе для інших. Вранці було два поїзди, що вирушали один за одним, і два — на зворотному шляху. Вони зустрічалися посеред маршруту — у Мегурі або в Пирскові. У Пирскові навіть відкрили крамницю на станції, де пасажири мали час купити свіжі пончики».
До традиційних пасажирів додавалися школярі, які їхали з Берки (за 30–35 кілометрів), а також із Негою чи Негояшу до Петирладжеле, де був єдиний ліцей. Тоді в усьому Бузеуському повіті було всього п’ять ліцеїв.
З огляду на складність інфраструктурних робіт та великі витрати, необхідні для відновлення маршруту, нині не існує жодного проєкту щодо його реконструкції чи розвитку.
