Музей сирітства
Проєкт «Музей сирітства» розгортається у публічному просторі. У рамках проєкту було створено серію з 21 короткометражного фільму, присвяченого феномену покинутості та способу, в якому це явище позначило та сформував нас як суспільство.
Ana-Maria Cononovici, 19.10.2021, 07:12
Проєкт «Музей сирітства» розгортається у
публічному просторі. З цієї нагоди був також зроблений заклик роз’яснити власні травми покинутості. У рамках проєкту було створено серію 21 короткометражного фільму, присвяченого феномену покинутості та способу, в якому це явище позначило та сформувало нас як
суспільство.
Ми говорили про музей з Сіміною Бедіке, куратором та істориком, яка сказала: «Музей сирітства є цьогорічною нашою ініціативою, проєктом, що фінансується Національною асоціацією культурного фонду. Йде мова про цифровий музей, проєкт який ми
бажаємо розвивати. Це важка і болюча частина нашої історії. У нашому особистому
житті ми зазвичай не бажаємо наближатися до складних і болючих тем, і тому,
на мою думку, вони залишаються там, нікуди не діваються, продовжують штовхати і
переслідувати нас. Хоча це віртуальний музей, він заснований на реальній будівлі. Ми відсканували
в цифровому форматі Будинок-лікарню для неповнолітніх з непоправними вадами з
міста Сігету-Мармацієй. Так називалася ця установа в 1989 році. Установа була
закрита в 2003 році та залишилася своєрідною капсулою часу. Цифрове сканування надає
можливість побачити її у віртуальному просторі, відвідувачі з будь-якої точки
світу можуть відвідати будівлю, так як ми відвідали її влітку 2021 року, та можуть
відкрити для себе цю будівлю так, як ми її відкрили зі усіма її історіями та
драмами. Це віртуальний музей у реальній будівлі, але якого ми показуємо віртуальному
відвідувачу та в якому організуємо також виставки.
Це не просто прогулянка порожньою будівлею з привидами, це будівля, в якій розповідаємо
історію, яку ми також виявили, про дітей сиріт, які були інституціоналізовані. Практично,
ми намагаємося відповісти на запитання: як дійшлося до цієї ситуації та як дійшли
картин про дитячі будинки-лікарні з Румунії бути широко медіатизовані у світі в 1989 році та напочатку 90 років».
Музей розповідає про історію інституціоналізованих дітей у
комуністичній та посткомуністичній Румунії, історію, яку ми ігнорували
протягом багатьох років. Куратор музею Сіміна Бедіке, яка провела нас по музею, розповідає про все що ми можемо тут побачити віртуально: «Можна побачити багато речей. Побачимо багато предметів повсякденного життя цього будинку-лікарні. Він був закритий у 2003 році, але там залишилося
багато речей: меблі, дитячі ліжечка, іграшки, парти, малюнки на стінах,
прикраси на стінах, імена дітей написані на окремих ліжках, назви відділень, а також атмосфера і тиск, яких ми пробуємо передавати і віртуально. У кожній з кімнат можна знайти певний предмет, дізнатися про окремі історії,
певні свідчення, це наша кураторська частина, яка відтворює фрагменти пазла,
якого ми намагаємось зробити. Це історії про дітей, які були покинуті не
лише їхніми батьками, але зокрема румунською державою, усім суспільством, які повинні були їх захищати. У кожній кімнаті ми відтворюємо історію навколо певного
об’єкта. Може бути окремий одяг, тому що багато його залишилося в будинку-лікарні, може бути певна іграшка, викривлена ложка, якою годували дітей або тарілка.»
Ми попросили Сіміну Бедіку розповісти одну з історій, яку вона відкрила. Ось, що вона сказала: «Однією з причин, чому я вибрала цю форму музею, є та, що ці історії дуже важко слухати. В одному з документів, розкиданих у цьому будинку-лікарні ми знайшли простий звіт, у якому майстерня білизни пояснювала, що вона зробила з отриманими 30 лінійними метрами тканини, а саме три види гамівних сорочок: маленькі гамівні-сорочки, середні гамівні-сорочки та без розміру гамівні сорочки – це був мабуть стандартний розмір. Ми подумали, що можемо знайти ці гамівні-сорочки у будинку, тому що їх не може хтось взяти додому, і нарешті ми знайшли середні гамівні-сорочки.»
Ми запитали Сіміну Бедіку, чи відомо, що сталося з цими дітьми, чи знаємо де вони живуть. Ось що вона відповіла: «У більшості випадків відомо. Ми говоритимемо про окремі щасливі випадки. Ми називаємо їх тими, хто вижив,
людьми, з якими сьогодні можна поговорити про своє життя в будинку-лікарні, вони
вижили цій так звані системі захисту дітей. Тим, хто був усиновлений або інтегрований у будинки сімейного типу в
молодшому віці, вдалося подолати свої травми. У музеї ми презентуємо свідчення
Робі, який був усиновлений коли йому було 5-6 років. Він був взятий під опіку жінки, яка
справді стала його матір’ю, а тепер він гарний двадцятирічний чоловік, який
дуже гарно говорить, який працює, який може розповісти трохи про те, через що він
пройшов, оскільки тоді він був дуже малим. Коли дивишся на цю людину дуже важко
зрозуміти, як він міг дістатися до місця, що називався «Будинком-лікарню для дітей
з непоправними вадами.»
Музей закликає дізнаватися
про реальність, про яку не можна забути, навіть якщо ми, можливо, ніколи не знали
про неї.
