Бродячі собаки в Румунії
Бродячі собаки завжди були великою проблемою в Румунії, а пояснень, чому вона залишається невирішеною, дуже багато: від небажання розробити чіткі і строгі закони до нездатності влади втілити у життя чинне законодавство.
Steliu Lambru, 16.09.2013, 01:19
Бродячі пси стали, завдяки політичній коректності «нічийними» або «бездомними» собаками. Жива, неформальна мова винайшла ще один термін, однак, більш реалістичний, «комунальні» собаки, що певними чином наближений до терміну «бродячі». Бродячі собаки завжди були великою проблемою в Румунії, а пояснень, чому вона залишається невирішеною, дуже багато: від небажання розробити чіткі і строгі закони до нездатності влади втілити у життя чинне законодавство.
Бродячі собаки ототожнюються з бідністю, хворобами, зокрема сказом, а також небезпекою на вулицях. Ця проблема не була поставлена «ребром» навіть коли від укусів псів помирали люди. Така нерішучість влади та невизначеність громадськості дозволили тваринам залишатися на вулицях і розмножуватися. Таким чином вони зуміли навязати свою інстинктивну поведінку раціональній поведінці людей.
Доктор історичних наук Констанца Вінтіле-Гіцулеску, провідний спеціаліст бухарестського Інституту історії ім. Ніколая Йорги розповіла про місце, яке займали бродячі собаки у румунському міському житті першої половини ХІХ-го століття. «Бродячі собаки є постійною проблемою Румунії, але лише усередині ХІХ-го століття постала проблема їх усунення з міського простору. До тих пір вони були постійною присутністю, тому що багато господарств не мали меж, не було парканів, і тоді бездомні собаки були собаками всієї громади. Це й тому, що Бухарест і Ясси тих часів не виглядали як сьогодні, з огорожами і чітко визначеними межами власності, але й тому, що вони є проблемою у всій Європі. Перший документ, який я знайшла датується 1810 роком, коли росіяни осіли в Румунських князівствах під час Російсько-турецької війни 1806-1812 років. Вони відзначили присутність бродячих собак на вулицях міст і найняли собаколовів для їх вилову і знищення. Але це призвело до конфлікту з місцевими жителями. Починають зявлятися офіційні постанови, які рекомендують населенню привязувати псів на ланцюг, тримати у дворі, оскільки в протилежному випадку тварини будуть вбиті. Але після того як росіяни покинули Румунські князівства у 1812 році про це всі забули. Згадку про цю проблему я знайшла і в документі 1850 року, коли почалося впорядкування міст за французьким прикладом санітарії та урбанізації. У сільській місцевості собаки були скрізь, звичайно не привязані на ланцюг. Вони були присутні у всіх місцях великого скупчення люду.»
Іноземці вважали бродячих псів місцевою специфікою. Історик Констанца Вінтіле-Гіцулеску розповіла, що собачі зграї опановували містом після настання темряви. «Консули Великобританії та Франції, присутні в Бухаресті та Яссах до 1859 року розповідали про неможливість виходити вночі на вулиці Бухареста й Ясс, тому що скрізь були собаки. Є документ 1850 року, в якому йдеться про димбовіцських собак. Чому там були пси? Тому, що на березі річки Димбовіца було багато боєнь, шкіряних майстерень і цехів з переробки мяса. Малі підприємці викидали у річку всі відходи. Цим і пояснюється присутність численних собак, тому що вони мали що їсти. Прогулянка в цьому районі дорівнювала самогубству. У 1852 році був виданий наказ муніципалітету міста про вжиття заходів проти цих собак. Тоді виникла ідея будівництва першого притулку, бо не хотіли стріляти собак. Це були перші прояви гуманності до тварин. Люди казали, що не можна масово вбивати собак, засуджуючи дії собаколовів.»
В історії було зафіксовано чимало випадків, коли бродячі пси калічили людей, а часто й загризали до смерті. Особливо жахливими були напади на людей скажених собак. Вкрай агресивні в їх поведінці, наполовину дикі, керовані лише своїм тваринним інстинктом, собачі зграї доповнювали апокаліптичну картину під час епідемій. Констанца Вінтіле-Гіцулеску розповідає: «В одній з газет того часу є стаття про скажених собак, які кидалися на людей у селах, не містах, і насмерть загризали всіх, хто траплявся на їх шляху. Це, а також багато методів лікування сказу, свідчить про велику небезпеку поширення цього явища. Але тоді йшлося і про вовків, не тільки собак. У сільській місцевості, особливо в гірських районах, вовки були постійною присутністю, особливо вночі і в зимовий період, наряду зі скаженими собаками. Собаки ставали дуже агресивними в період епідемій, коли було менше їжі, тому що люди не виходили з помешкання. Видовище було жахливим, тому що під час чуми, померлих ховали неглибоко або хворих на чуму ховали заживо. Люди були настільки налякані, що ніхто не чекав, коли хворий помре. Картина була жахливою, коли собаки викопували трупи або розривали тіла помираючих людей на вулицях. Під час епідемій, годування тварин було великою проблемою, як і в наші дні.»
Ще з тих часів Румунія зазнала невдачі в боротьбі з явищем бродячих собак. А під час комунізму, кількість бездомних собак стрімко зросла унаслідок знесення хат і переселення людей в багатоповерхові будинки. Незважаючи на незручності, які вони викликають, бродячі собаки як і домашні тварини потребують уваги людей.
