Румуни на правому березі Дунаю
Кордони - це умовні межі, реальні чи уявні, що розмежовують культурні простори, спільноти, міста, країни, континенти, менталітети.
Steliu Lambru, 31.10.2022, 03:18
Кордони
– це умовні межі, реальні чи уявні,
що розмежовують культурні простори,
спільноти, міста, країни, континенти,
менталітети. Кордони все
ще існують, і, здається, вони існуватимуть
в майбутньому, навіть у нинішню епоху
глобалізму, тому що вони потрібні людям.
Існування людей по обидва боки кордону
свідчить про те, що це орієнтир, який
водночас розділяє і об’єднує.
Південним кордоном
румунського геокультурного простору
вважається ріка Дунай, велика
пан’європейська навігаційна магістраль.
Можна сказати, що сьогоднішня Румунія
є витвором Дунаю як нової концепції
єдності континенту першої половини 19
століття. Але якщо ми поглянемо назад
у час, то Дунай був твердим
кордоном, який було перетнуто. Римська
імперія була першою цивілізаційною
державою на території Південно-Східної
Європи, яка мала своїм кордоном Дунай
і вийшла за нього. Румуни
також жили на обох берегах Дунаю, і
найбільшими громадами є румуни з Банату
та румуни з долини річки Тимок
або румуни з Сербії та Болгарії. Інші
менші румунські громади були в містах
Туртукая, Силістра та вздовж лінії
Нижнього Дунаю до початку дельти Дунаю.
Найактивнішими
румунськими громадами на південному
березі Дунаю були громади в Туртукаї
та Силістрі. У Туртукайя, розташованому
приблизно за 70 кілометрів на південний
схід від Бухареста, з 1774 року працювала
румуномовна школа, заснована якимось
Русу Шару. А в Силістрі була школа з
викладанням румунською мовою до 1850
року, як про це згадував
учитель Петру Міхаїл
у 1847 році. Але район
характеризувався
змішаним етнічним складом, крім румунів
там проживали
болгари, турки та роми. Після 1913 року,
коли Південна Добруджа,
де розташовані ці
два міста, стала
частиною Румунії, частка румунів зросла.
Спогади народжених неподалік
Сілістри говорять про співіснування
не лише відмінностей. У 1997 році археолог
Петре Дьякону розповів Центру усної
історії Румунського
радіомовлення
про свою багатоетнічну
родину: «Моя мати не була румункою, вона
походила з родини болгар і греків. Але
мій батько був румуном.
Мати через заміжжя стала румункою,
запеклішою
від інших румунів. Пам’ятаю, що
коли проходив футбольний
матч, наприклад, між збірними
Болгарії та Румунії, моя мама страждала
більше, ніж мій батько, коли збірна
Румунії була в скруті. Але я навчився
болгарської мови не
стільки від мами, скільки від інших
дітей. У хаті розмовляли лише румунською.
Моя мама, до речі, дуже добре вивчила
румунську мову, а дід по маминій лінії
та моя бабуся до 1913 року розмовляли
румунською мовою, будучи власниками
великих отар овець. Зазвичай у
них працювали пастухами
трансільванці, які втікали
з Трансільванії аби
врятуватися від військової служби,
вони перетинали Волощину
і прибували
на південь від Дунаю, де працювали
пастухами».
Політика
змінила життя людей. Одних
вона змусила
відмовитися від того, чим вони жили, але
для інших створило
нові можливості. Петре Дьякону:
«У
1913 році, коли румунські війська увійшли
в Південну
Добруджу після Бухарестського миру,
мій батько розповідав,
що ця ситуація не була властивою сім’ї,
в яку він потрапив через шлюб. Багато
болгар і турків розмовляли румунською
мовою. Крім того, мені довелося вивчити
не тільки болгарську, але й турецьку
мову, тому що це село, де я народився і
куди їздив щоліта на канікули, було
переважно населене турками. До речі,
моя няня, яка мене виховувала, була
туркенею.
Пригадую, що вона так дбала про мене, що
в 1936 році, коли я був
12-річним
хлопцем,
вона плакала, бо мала їхати до Туреччини
з чоловіком, дітьми та родичами. Вона
дбала про мене, як про власну дитину».
Петре
Дьякону вирішив стати археологом.
Зразковий його учитель
з ліцею суттєво
посприяв цьому: «Коли ми
почали вчитися в ліцеї у Силістрі,
нас якось захопила ця пристрасть до
історичного минулого, до стародавньої
історії, до археології. До Силістри
приїхав Перікл Папахаджі,
відомий у світі філолог учений, який
став директором ліцею.
Він відмовився від університетської
кафедри, приїхав до
Силістри як професор філології, а потім
як директор, лише для того, щоб бути там,
щоб приймати
арумуських колоністів,
македо-румунів, які прибували
з Македонії, оскільки він
був арумуном. Ну, у цього директора була
пристрасть колекціонувати старі речі,
старожитності».
Невеликі румунські громади на правому
березі Дунаю сприймають
цю ріку як кордон, але
не такий кордон, який розділяє.
Це та сама перспектива відокремлення,
але також і наближення,
як це було завжди.
