Румунія та деколонізація Африки
Після 1945 року, рух з деколонізації став основною тенденцією у міжнародних відносинах, а домінування колоніальних імперій було вірулентно заперечене.
Steliu Lambru, 18.11.2013, 00:49
Після 1945 року, рух з деколонізації став основною тенденцією у міжнародних відносинах, а домінування колоніальних імперій було вірулентно заперечене. Але деколонізація ознаменувала початок періоду насильства і навіть громадянської війни між різними політичними фракціями, які пропонували конкуруючі моделі розвитку нових держав, але виявилися не в змозі вести діалогу. У деяких випадках ситуація вирішилася без насильства, як це сталося в Індії.
Деколонізація Африки була активно підтримана Радянським Союзом і Китаєм, комуністичні країни в пошуках сфер впливу в боротьбі проти капіталізму. У більшості колоній в Африці, суперечки були вирішені через війну, тому що комуністичні партизани, підтримані та озброєні комуністичним блоком, відмовилися від переговорів з іншими політичними угрупованнями. Подібно до держав комуністичного блоку, Румунія була причетна до процесу деколонізації Африки, намагаючись обрати самостійне рішення, і покладалась на країни руху неприєднання, яка, однак, не входила до нього.
Мірча Ніколаєску був послом у кількох країнах Африки і Південної Америки, і членом румунської делегації в Комітеті ООН з деколонізації. У 1996 році в інтервю для Центру усної історії румунського товариства радіомовлення він розповів про принципи Румунії щодо деколонізації Африки: “Відносини Румунії з колишніми колоніями були, і до Другої світової війни, досить міцними. Вони посилилися після Другої світової війни, особливо в контексті спроби Румунії увійти в світ як незалежна країна зі своєю власною політикою у пошуках альянсів з спільними інтересами. Одним з положень угод, укладених з цими колоніями, а потім африканськими країнами, була згадка про свободу кожного, право кожного обирати шлях розвитку згідно з власним рішенням. Проблема внутрішньої системи та її дотримання завжди згадувалась в наших документах зовнішньої політики.”
У випадку громадянських конфліктів, обране рішення румунською дипломатією було рівновіддалення та не безпосередня підтримка одного чи іншого угруповання. Мірча Ніколаєску: “У Каїрі було дуже мало посольство до яких приходили представники усіх визвольних рухів в Африці. Всі визвольні рухи, незалежно від політичного забарвлення, африканських країн, мали представництва в Каїрі, з 1961 по 1964 рр. Але тільки до Румунії, і ще 2-3 країн, приходили і праві і ліві визвольні рухи. Радянці мали свою групу клієнтів, які підтримували відверто радянський соціалістичний режим, Китайці також мали своїх клієнтів, не кажучи вже про американців, і менше про французів та англійців, які були скомпрометовані. Румунія, в країнах , де зіткнення на ідеологічній основі роздробили визвольний рух, таких як в Конго, Анголі, Мозамбіку, Кенії, Зімбабве тощо, була єдиною, яка підтримувала звязок і з одними і іншими. Ми завжди мали відкриті канали діалогу , але казали їм, що це їхня справа порозумітися.”
Шлях незалежної африканської політики обраний Румунією не підтримувався радянцями. Але рівновіддаленість запропонована Румунією не була реалістичною, доказом цього було дуже низьке відлуння, як випливає із тверджень Мірчі Ніколаєску: “З нагоди проголошення незалежності Анголи, радянці зорганізували зустріч всіх послів соціалістичних країн, щоб спільно віддали шану новообраному президенту. Але представник Румунії , посол Джордже Стоян, не погодився піти з усіма і пішов сам, перш ніж всі, поздоровив і запевнив президента у підтримці незалежності Анголи. Протягом тамтешніх заворушень, ми зберігали зв’язок і з одним і з іншим рухом, і ми постійно радили їх про необхідність порозумітись між собою. Радянці підтримували один з рухів, американці інший, китайці були разом з американцями, і це було причиною війни. Не так сталося в Танзанії, де зрілість внутрішніх сил була в змозі рівно віддалитись і від одних і від інших.”
Мірча Ніколаєску торкнувся і особливостей Африки, неврахування яких призвело до невдач , як це було у випадку Алжиру: “Що стосується бачення процесу деколонізації, іноді робиться штучна різниця в Африці, між так званою арабською і чорною Африкою. Не можна сказати, що Африка є тільки чорною або тільки арабською, майже в жодному з її регіонів. І що стосується так званого регіону Сахари це зона взаємного впливу. Важко зробити такий поділ і з історичного погляду. Одна з останніх африканських країн, котра проголосила свою незалежність був Алжир. Мало було колоніальних регіонів у світі, які були включені в національну територію країни – метрополії, як це було з Алжиром , який був скасований в цілому і поділений на три департаменти Франції. Один із прикладів гучного провалу комуністичного руху був Алжир, тому що він не розумів, що там йдеться про національну незалежність цілого народу, а не про незалежність від Франції трьох департаментів.”
Участь Румунії в деколонізації Африки означало обрання безперспективного дипломатичного напрямку. У 80-х роках, ізольований від західного політичного світу, і якого також тримали подалі від соціалістичних країн, дипломатія режиму Чаушеску зробила ставку більше на африканську карту.
