Свідчення про перебування радянських військ у Румунії

Безпосередній контакт із радянською армією був жорстоким і викликав сильні емоції в румунському суспільстві. Від дрібних переслідувань до вбивств, радянці вчинили всі види злочинів: крадіжки, руйнування, зґвалтування та вбивства.

Steliu Lambru, 21.03.2022, 07:07

Румунія
вступила у Другу світову війну в червні
1941 року на боці Німеччини,
щоб повернути території, анексовані
СРСР роком раніше. Після більш ніж 3
років боїв, 23 серпня 1944
року Румунія покинула
союз із Німеччиною і
приєдналася до коаліції ООН. Проте
безпосередній контакт із радянською
армією був жорстоким і викликав сильні
емоції в румунському суспільстві. Від
дрібних переслідувань до вбивств,
радянці вчинили всі
види злочинів: крадіжки,
руйнування, викрадення, зґвалтування
та вбивства. Численні усні свідчення
та письмові документи свідчать про
насильство, вчинене ними в
1940-х рр. А Центр усної історії
Румунського радіомовлення
зберігає багато свідчень про зловживання,
вчинені тоді радянськими окупантами.

У 1944 році письменник Дан Лучінеску
був молодим офіцером, і
в 2000 році він пригадудав
про знущання, яким піддав його радянський
унтер-офіцер у центрі Бухареста: «Одного
разу зустрів я
росіянина, який приставив мені до
грудей пістолет. Після того, як я сказав
йому, що не розумію, чого він хоче, я
зробив висновок з його жестів, що він
звинувачує мене в тому, що я не привітав
його. Я сказав йому, що я студент-офіцер,
а він унтер-офіцер, тому він повинен був
зі мною привітатися. Він наказав
мені відступити під загрозою пістолета,
і привітати його. Я подумав,
що не має рації протирічити
божевільному, зробив три кроки назад
і привітав його. Він
міг легко розрядити в
мене свій пістолет».

Однак
знущання, яким піддавався
Лучінеску, було ніщо в
порівнянні з тим, що він бачив на власні
очі кілька днів потому, також у центрі
Бухареста: «Дівчина йшла по вулиці, вона
була старшокласницею,
підліткового віку. Рядом
стояли російські вантажівки. Я
побачив, як солдати схопили
її і потягли серед
них, зі шкільним рюкзаком і всім іншим,
і вона почала кричати зі всіх
сил. Вони поїхали з
нею, я залишився на місці, звісно,
ніхто не втрутився і не допоміг,
ніхто. Вони були озброєні
з голови до п’ят».

Полковник
Георге Лекетушу воював
у румунській армії разом із радянською
армією проти німців. У 2002 році він
розповів, як поводилися
радянці зі всім, що попадав
у їх руки: «У
радянців
було все, потяги, транспортні засоби
конфісковані у населення, конфісковані
від
німецької армії, конфісковані від
нас, румунської армії. Якби у тебе
не було відповідних
довідок,
навіть коней
забирали
росіяни. Нам казали, що їх забрали у
німців.
Ми не
мали на них
права,
бо це була здобич війни».

Жандармський полковник Іон Бану розповів
у 1995 році, як радянський солдат взяв у
нього годинник на вулиці біля нинішньої
будівлі Румунського радіомовлення.
Також там, на тротуарі, можна було
побачити тіло румунського солдата,
вбитого радянськими
військами: «Вони
були такими смішними, коли повернулися
з Німеччини! Усі вони мали на руках
два-три
годинники.
Я бачив, без перебільшення, росіянина
з ручним
годинником на шиї! Одного
разу я був у
тютюновій крамниці, хотів купити
конверт, щоб написати батькам. У мене
був дуже гарний годинник, отриманий
у подарунок. Коли я простягнув руку, до
мене підійшов росіянин, бо
рядом минала
колона
казаків
верхи
на міцних конях.
Він побачив мій годинник і затребував
віддати його: давай, давай! У
мене теж був
пістолет. Я відповів:
«Це мій
годинник!»
Але він кинувся
і вихопив
його. У нього був пістолет-кулемет.
Так залишився я без годинника.
Вони не торгувалися, вони відразу
застрелювали
людей. Я
стільки бачив! Наприклад,
бачив на вулиці Кобелческу,
і зараз
мені болить серце
коли пригадую,
румунського
полковника
застріленого
із дружиною поруч. Він лежав розстріляним
росіянами на тротуарі. Всілякими
такими
вчинками
займалися
вони: відбирали
жінки,
що були поруч зі своїми чоловіками,
як дикуни».

Учитель
Васіле Готя
з Шьєуца, Бістріца Несеуд,
був офіцером румунської армії. У 2000 році
він розповів, що його
тричі мали розстріляти
радянці: «Тоді
вони
тричі мали
розстріляти мене.
Сюди
прибували дезорганізовані війська і
ходили
селами. Вони
знайшли трохи вина в
одному сараї неподалік моєї хати.
Насправді це був
фарширований на
зиму виноград.
Вони
затребували
від мене вина. Я відповів,
що мені його
немає, і тому вони
хотіли мене застрелити. Іншого разу
мене відвели в задній
зал школи,
поклали мені до
грудей
револьвер, жестом вказали
підняти руки: обшукали
кишені, забрали
годинник і все, що знайшли. Іншого разу
мій
односельчан проїжджав
на возі
з поля, і на
віз сіли 16
росіянок. У центрі села я був проти того,
щоб відвезти
їх, куди вони хотіли. І тоді всі росіянки
наставили на мене зброю, готові застрелити.
Якщо я мав
зробити крок,
то я
міг
бути мертвий.
Я
замовчав
і віз поїхав
далі».

Зустріч
радянців з Румунією була
жорсткою, залишивши болючі
спогади та антипатію. А
це принаймні з історії
не зникне.