Соборність у румунів
Об’єднання румунських князівств Молдова та Волощина 24 січня 1859 року стало визначальним моментом формування румунської державності та національної свідомості.
Стеліу Ламбру і Василь Каптару, 16.02.2026, 08:06
Об’єднання румунських князівств Молдова та Волощина 24 січня 1859 року стало однією з трьох ключових подій румунської історії XIX століття. Цей акт вважається засновницьким для Румунії, поряд із здобуттям державної незалежності в 1877 році та проголошенням королівства в 1881 році. Водночас об’єднання означало не лише формальний політичний крок, а й результат значних зусиль еліти та народу, спрямованих на належне функціонування нової держави.
Президент Румунської академії, історик Йоан-Аурел Поп зазначає, що хоча об’єднання румунських земель відбулося пізніше, ніж у країнах Західної Європи, воно не менш заслуговує на увагу.
«Ми, румуни, зробили це дещо пізніше порівняно з іншими народами. Деякі народи Західної Європи стали націями вже в XV–XVI століттях і сформували національні держави. Ми ж у Центральній та Південно-Східній Європі зробили це значно пізніше і з більшими труднощами. Румуни – останні в цьому процесі, якщо порівнювати з народами, що мають давню історію. Географічне розташування також було дещо віддалене від центру континенту. Румуни з Трансільванії та Буковини перебували в межах Римсько-Німецької імперії, потім Габсбурзької імперії з 1806 року, а з 1867 року – в Австро-Угорській імперії, і їх часто вважали народом без історії. Саме так це викладали в школах».
Емансипація румунів відбулася тоді, коли ідея національної держави та усвідомлення власного минулого стали вирішальними для того, як людина XIX століття уявляла собі новий світ.
«Нас вважали народом без державності, а отже — народом без історії. Формування національних держав у нашому регіоні відбувалося переважно в XIX столітті, і цей процес охопив усі сусідні народи. Першими розпочали греки, яким значну підтримку надала Західна Європа. Коли на початку XIX століття відбулося визволення Греції, у період збройного повстання проти османського панування, Тудор Владіміреску перебував на пагорбі Котрочень, очікуючи входу до Бухареста. Згодом він увійшов до міста, правив майже два місяці та запровадив перші сучасні реформи.У Греції боротьба тривала, і зрештою великі держави допомогли їй здобути незалежність. Відомий англійський поет того часу лорд Байрон загинув у Місолонгі у віці трохи за двадцять років, захищаючи Грецію, керуючись романтичними ідеалами. Не тому, що він обов’язково любив сучасних йому греків, а тому, що захоплювався демократією стародавніх греків».
Румуни не були єдиними, хто здійснив власне об’єднання. Це була характерна для того часу ідея, яку поділяли та втілювали й інші народи Європи.
«І настала наша черга – також у XIX столітті, поряд з іншими народами, яких у 1990-х роках у школах Австрії ще називали народами периферії. Існували народи центру і народи периферії. Ми, ті, хто жив на окраїні європейського Заходу, особливо православні, вважалися народом периферії. Але цей народ мав власний план. Скільки разів говорили, що об’єднання було здійснене для нас Великими державами? Або якимись ексцентриками, яким не було чим зайнятися? Чи іноземними авантюристами? Варто замислитися і над нами самими, над тим, що зробили наші співвітчизники. Чи всі вони були пасивними? Ті бояри з окраїн Волощини та Молдови ще близько 1770–1780 років, у той час, коли угорці писали меморандуми до Віденського двору про права румунської нації в Семигороді, також укладали меморандуми про Королівство Дакії».
Отже, об’єднання румунів мало власну внутрішню динаміку задовго до того, як стало історичною реальністю у 1859 році, наголошує Іоан-Аурел Поп.
«Близько 1840 року писали патріотичні вірші. Існувала ідея, яку ми називаємо, оскільки маємо свідчення того часу, дако-романізму, коли обговорювалося, чи нова країна, яка буде створена, називатиметься Румунією чи Дакією. Інші кажуть, що наша еліта працювала до 1848 року. Румунські лідери створили румунську націю з національною державою, оскільки тут були створені певні умови. Але, навіть якщо дехто не вірить у це – вирішальним був мовний фактор. Мова була фундаментальною. Міхаїл Когелнічану у 1843 році, коли відкрив курс національної історії в Мігейлянській академії в Яссах, почав так: я називаю батьківщиною всю ту територію, на якій розмовляють румунською мовою. Васіле Александрі написав «Гору Об’єднання» і опублікував її в 1857 році. Андрей Мурешану в Трансільванії написав вірш «Відлуння. Прокинься, Румуне!» в ті ж роки. Вірш був опублікований у 1848 році, але написаний раніше. Антон Панн народився на території сучасної Болгарії і є автором музики до національного гімну».
Об’єднання румунів у 1859 році було для людей того часу ідеєю, цінністю та сенсом існування. Сьогодні ж воно є складовою національної ідентичності, історичною спадщиною та спільним надбанням.
