Студентська преса в комуністичній Румунії – Журнал «Амфітеатру»
Засоби масової інформації як інструмент пропаганди комуністичного режиму, були для нього одним з основних пріоритетів. Як правило ця галузь перебувала під жорстким контролем цензури.
Steliu Lambru, 01.09.2014, 12:27
Засоби масової інформації як інструмент пропаганди комуністичного режиму, були для нього одним з основних пріоритетів. Як правило ця галузь перебувала під жорстким контролем цензури. Головне управління преси і друку мало завдання перевіряти все, що мало призначення для громадськості і підпорядковувалося ЦК Компартії Румунії. Незважаючи на жорсткий контроль, були й випадки відхилення від офіційної політики, але вони не могли послабити режим. Одержимість комуністичного режиму була настільки великою, що один із цих випадків відхилення отримав надто жорстку реакцію влади.
Константін Думітру був заступником головного редактора студентського журналу «Амфітеатру», опублікованого Спілкою студентів-комуністів Румунії. Він згадав, як був зупинений друк одного номеру журналу через вірші поетеси Ани Бландіани, що були сприйняті як критика на адресу режиму. «Це було в грудні 1984 року. Коли я прочитав вірші Ани Бландіани, рефлекторно сказав, що вони не можуть бути опубліковані. Але після того як пройшов цей рефлекс і подумав: а чому б не опублікувати? Я показав журнал Спілці студентів-комуністів Румунії. Не ми давали згоду до друку. Після скасування Управління з питань преси, дозвіл на друк видавали центральні органи влади, які контролювали друковані видання, а саме Центральний Комітет Спілки Комуністичної Молоді та Рада Спілки студентів-комуністів Румунії. Ми редактори та заступники редактора, приймали рішення щодо публікації, але видання направлялося туди, тому що вони не довіряли нам. Була необхідна згода ще одного товариша.»
«Амфітеатру» виходив тиражем 7000 примірників. 3000 розповсюджувалися в кіосках, 1000 – за передплатою, і ще 3000 – оплачені Спілкою студентів-комуністів Румунії, роздавалися в гуртожитках. Константін Думітру пригадує як спалахнув скандал. «Я піднявся на горище де працювало кілька друкарських цехів, до мого друга художника Ніфона, щоб похвалитися своїм вчинком, бо не міг втриматися. Пішов прямо до друкаря і розповів йому що зробив, не знаючи, що він був інформатором. Я фактично доніс сам на себе. Саме тому мене вигнали з роботи, бо я похвалився тим, що зробив. Потім сталося те, що мало статися. Я поїхав на відпочинок в гори, де дізнався, що в Бухаресті проводять зібрання, на яких говорять про моє звільнення, виключення зі всіх організацій. Коли я повернувся в Бухарест, мені подзвонив співробітник, щоб сказати, що я вже не є його начальником, точніше, що я ніде на працюю. Після цього кілька місяців про мене розповідала радіостанція «Вільна Європа». Мене звільнили 15 січня 1985 року, близько трьох місяців не мав роботи. Потім мене викликали і зобов’язали працювати редактором журналу «Охорона праці». Моя дружина була вагітна, її теж звільнили з роботи, вона теж мала заплатити за мій вчинок. Врешті-решт я порушив положення трудового договору. Але я не шкодував тоді, як не шкодую й зараз. Я мав дуже велику зарплату, мав службову машину з водієм, мав секретарку, і все це щоб поважати товариша Чаушеску, а я продемонстрував зневагу до нього. Відтоді я втратив повагу до політиків, мені якось не вдається їх поважати.»
І оскільки в ті часи всі були змушені працювати, Константін Думітру був змушений працювати в редакції журналу з безпеки праці у промисловій галузі, без права обіймати керівну посаду. Ми запитали нашого співрозмовника, які наслідки мало поширення відповідного номеру журналу «Амфітеатру»? «У той час не було можливості робити ксерокопії, усі копіювальні машини були на обліку. Одним з найбільших потрясінь для мене стало сказане одним офіцером безпеки кілька років по тому, а саме те, що по всій Румунії було зроблено десь 5-6 тисяч копій цих віршів. Отож про це не могло не говорити радіо «Вільна Європа». Я думаю, що комуністи зробили неправильно. Якби не наробили галасу навколо цього, ніхто б не звернув увагу. «Я думаю, що ми рослинний народ, хто бачив дерево, яке повстає?…», так звучав один з тих віршів… дуже гарно…»
Після 1989 року Константін Думітру мав можливість зустрітися з авторкою тих віршів, через які він втратив роботу. «Це може звучати дивно, але я не знав Ану Бландіану. Я опублікував її твори, але її не знав. Їй нічого не зробили, мені – так. Доказом цього є й те, що її збірка віршів «Мотанул Арпаджік» була опублікована пізніше видавництвом «Іон Крянге», за що втратили роботу ще кілька осіб. У 1990 році на прийомі в Посольстві США письменник Мірча Дінеску каже мені: «Дивись, це Ана Бландіана, твоя знайома! Він не повірив, що ми не знайомі і підійшов до Ани Бландіани та сказав їй, що я та людина, яка опублікувала її вірші в журналі «Амфітеатру». Я ніколи не забуду, що вона тоді сказала: «Це ж була його робота!». Я зрозумів, що це дійсно була моя робота. Я зробив своє діло, думаю, вона теж.»
Цей випадок став для Константіна Думітру важливим уроком життя, а також має бути прикладом для інших.
