90 років страйкам залізничників лютого 1933 року

У 1929-1933 роках світ переживав глибоку економічну кризу. Також відома як Велика депресія, вона була жорстокою та призвела до падіння рівня життя, страйків і протестів. Румунія не могла залишитися осторонь наслідків такої кризи, ані соціальних потрясінь.

Steliu Lambru, 27.02.2023, 02:31

У
1929-1933 роках світ переживав глибоку
економічну кризу. Також відома як Велика
депресія, вона була жорстокою та призвела
до падіння рівня життя, страйків і
протестів. Румунія не могла залишитися
осторонь наслідків такої кризи, ані
соціальних потрясінь. Страйки та протести
відбувалися по всій країні, особливо в
промислових районах.
Таким був і
страйк шахтарів у Лупень
в 1929 році. Робітники протестували проти
так званих «кривих жертовності»,
тобто скорочення заробітної плати та
підвищення цін. Іншим сильним страйком
протягом чотирьох років кризи був рух
залізничників
у
січні-лютому 1933 року з цехів
«Грівіца»
в Бухаресті.

Якщо
ми поглянемо на документи того часу, то
помітимо два етапи розвитку подій.
Першим етапом був легітимний страйк
профспілок залізничників,
які домовилися про деякі вимоги, і
роботодавець фактично їх задовольнив.
З 31 січня по 2 лютого 1933 р. профспілки
заводу
Грівіца
домоглися підвищення заробітної плати
та інших переваг для своїх членів. Другий
етап був після того, як підконтрольні
комуністам і Комінтерну профспілки,
які використовували всі
соціальні
заворушення для створення нестабільності,
перейшли до політичних вимог. Після
кількох днів безрезультатних
переговорів уряд силою втрутився вранці
16 лютого 1933 року, щоб вивезти
4000 робітників, які забарикадувалися
всередині заводу.
Після втручання жандармерії семеро
робітників загинули, 15 отримали поранення,
а 160 були заарештовані.

Комуністичний
режим після 1945 року інтенсивно
використовував цей страйк для пропаганди
і
з
тієї причини, що комуністичний лідер
Георге Георгіу-Деж
працював в
цехах Грівіца,
був одним із підбурювачів і був ув’язнений.
Після 1989 року архівні дослідження та
розмови
з небагатьма свідками
показали іншу реальність. У 1998 році
Центр усної історії Румунського
радіомовлення взяв
інтерв’ю в інженера Костянтина Негрі,
молодого працівника майстерні з 1927
року. Негря пригадував
протести 1931 року, на які він вийшов разом
із 800 працівниками і в
результаті яких загинули двоєлюдей:
«У
1931 році виникли
деякі проблеми. Нам почала загрожувати
крива жертовності.
А 29 січня 1931 року ми оголосили страйк
за незастосування кривої жертовності.
Потроху
вони почали позбавлювати нас прав.
Ми
вийшли після 16:00 і попрямували
до Мосту Грант,
у напрямку майстерень.
За
нами йшли
сержанти, супроводжуючи нас. Ми вигукували,
що не хочемо кривої жертовності.
Коли ми під ‘йшли
до мосту Грант, у нас почали
стріляти!
Загинули двоє чоловіків – тесляр якого звали
Кречун,
і єврей по
імені Шварц,
який приїхав з Орадії
одружитися. Отже
було двоє загиблих!».

Через
два роки страйкарі 1933 року почали маршами
протесту,
як і їхні попередники, але вони
змінили
стратегію, щоб їхні голоси були чутнішими:
«Замість того, щоб викрикувати
на вулиці, що ми не хочемо кривої
жертовності,
ми замінили
це сиренами
кожні півгодини, багато разів. Ми
замінювали демонстрації на вулицях. Ми
почали об’єднуватися в профспілкові
групи, і було відомо, що 15-го треба всім
вийти на вулицю, хоч і був лютий мороз.
Ми хотіли вийти на подвір’я цехів, де
був такий собі улаштований
парк. Щоб продовжити благоустрій, завезли
кілька фур з піском і
зробили насип піску. Туди
привезли кілька котлів, десь
5-6,
де ми грілися, розводячи багаття. Після
цього на задньому вході Локомотивної
дирекції була зроблена барикада з
дощок».

Попри
радикальність, були й більш розумні
погляди страйкарів, реальні побоювання:
«Настав вечір, і, звичайно, з-поміж
присутніх там людей
був один якого
звали Могош,
який працював на заводі.
До
нього долучився ще
один, вони відійшли вбік, вони проявили
стриманість,
і сказали: «Нас
звільнять з роботи,
і ми залишимося
без хліба!».
Вони були старші, розумні,
не такі, як ми, молодші. Останній наш
вихід
із
заводу
був близько 5:00 години.
Приблизно
о п’ятій я пішов на
сирену, а через десять хвилин повернувся
до воріт. Рівно о 5.45 пролунали постріли. Був відкритий
вогонь і шестеро з
нас загинуло,
стільки було розстріляно».

Лютневий
страйк 1933 року закінчився найгірше для
загиблих і для організаторів комуністів,
які були ув’язнені. Події на
заводі Грівіца,
від яких
минуло 90 років, належали поколінню, яке
виступало проти погіршення рівня
життя, частково захопленого комуністичними
радикалами, виразниками злочинного
режиму.