Bridges of Sound – тур солідарності з Україною добіг кінця
Інтерв’ю з румунським артистом Валерієм Боркошем, автором проєкту «Мости звуку», в якому він розповів про це незвичайне турне, яке перетворилося на глибокий досвід в Україні.
Василь Каптару і Єуджен Кожокаріу, 20.08.2025, 07:47
Румунський музикант Валеріу Боркош (член гурту K not K) нещодавно завершив у Бухаресті музичний тур солідарності з Україною. ” Bridges of Sound/Мости звуку – тур солідарності з Україною”, який розпочався в Кишиневі, продовжився концертами в дев’яти містах України і завершився винятковим концертом у повному складі гурту K not K, разом з Адуардом Габією, у приміщені Французького інституту культури в Румунії.
Одразу після концерту ми записали інтерв’ю з популярним румунським музикантом Валерієм Боркошем, автором проєкту «Мости звуку», в якому він розповів про це незвичайне турне, яке перетворилося на глибокий досвід в Україні – будування мостів через музику в розпал війни, співпрацю з місцевими музикантами та демонстрацію того, як музика може долати кордони та дарувати надію у важкі часи.
– Ви щойно завершили абсолютно дивовижний тур “Мости звуку” – музичний тур солідарності. Він стартував у Кишиневі, а потім ви практично об’їхали всю Україну, незважаючи на триваючу війну, і завершили тур у Бухаресті, в приміщенні Французького інституту культури. Розкажіть як виникла ідея цього туру.
Валеріу Боркош – Коли почалася війна, повномасштабне російське вторгнення в Україну в 2022 році, я, на щастя, був серед багатьох румунів, які приймали біженців з України. Я прийняв три сім’ї в Бухаресті протягом двох тижнів. Я був дуже зворушений їхньою трагедією. Це був дуже особливий досвід. Перша сім’я складалася з мами, доньки та двох цуценят і чотирьох котів, які приїхали на маленькій машині, їхали 16 годин через обстріли, так що це було абсолютно вражаюче. Після цього я підтримував зв’язок з усіма, кого мені вдалося прихистити. Я залишався близьким до української справи. Минулого року в Бухаресті відбувся проєкт Ukrainian Music Lab. Я розмовляв з українськими артистами, деякі з них, чоловіки, через мобілізацію, на жаль, не можуть виїжджати з країни, тобто є люди, які не можуть більше подорожувати, навіть якщо вони музиканти. І тоді я подумав: добре, якщо вони не можуть виїжджати, тоді я можу поїхати до них. Так народилася ця ідея і всі знайомі з України сказали мені, що вони дуже щасливі, адже таке трапляється не дуже часто, щоби іноземні артисти приїжджали до них і давали концерти. Так вони відчувають себе менш ізольованими, відчувають себе інтегрованими, отримують більшу підтримку. Ось так народилася ця ідея. Я гастролював у 9 містах України, працював з 9 місцевими музикантами в кожному місті і саме в цьому суть звукового місту – The Bridge of Sound.
– Як ви знайшли музикантів, зокрема, барабанщиків? Наскільки я розумію, це були дуже різні особистості та індивідуальності, від молодих дівчат до чоловіків, дехто з них перебуваючи у відпустці з фронту.
Валеріу Боркош – Так. Були і, скажімо так, двадцятирічні хлопці, були дорослі чоловіки, але так, було два випадки, коли барабанщиками були мобілізовані солдати, які перебували у 15-денній відпустці і мені випала нагода застати їх у цій відпустці і мати можливість попрацювати з ними. Я розпитував їх про їхній досвід, про те, що вони думають і намагався, не знаю, якось увібрати якомога більше з того, що вони там пережили, тому що, врешті-решт, я був натхненний їхньою стійкістю і їхньою мужністю. Це був обмін енергією, тому що вони також були раді, що я був там і були вдячні за це. Але я також висловив їм свою вдячність, тому що, не можна забувати, і я сподіваюся, що якомога більше людей це усвідомлюють, що вони воюють не тільки за Україну, вони також воюють за Республіку Молдова і за Румунію. Я маю на увазі, що вони є своєрідним щитом, який тримає зло зі сходу подалі від Румунії.»
– Що ви загалом грали на дев’яти концертах в Україні? Як ви гармоніювали з барабанщиками і в яких залах чи на яких майданчиках ви виступали?
Валеріу Боркош -Я виступав в дуже різних місцях. В Одесі, першому місті туру, я грав під землею. Це був фактично міні-фестиваль, скажімо так, тому що фестивалі просто неба не можуть відбуватися. Але це був фестиваль у підземному приміщенні. До речі, одна з моїх знайомих з Києва, яка допомагала мені логістично організувати цей тур, попросила мене пообіцяти, що принаймні в Одесі та Києві, які є містами, що дуже часто піддаються ударам, я намагатимусь якомога більше перебувати в безпечних місцях, підземних приміщеннях, і якимось чином я вибрав цю локацію саме з цієї причини. Це було, по суті, своєрідним притулком на випадок авіаудару. Потім я також виступав у пабах, виступав у художніх галереях, виступав у культурних хабах, у багатьох місцях. У Чернівцях, наприклад, я грав у колишній друкарні. Так, були різні місця і різні люди, різного віку: і солдати, і молодь, яка не підлягала мобілізації, але також і молоді люди, які чекали моменту, коли їх, ймовірно, мобілізують, і вони не були щасливі. Це справжня трагедія для багатьох людей. Але, в той же час, цей тур став надзвичайним досвідом для мене, ці люди мене особливо вразили, тому що вони надзвичайно хоробрі і рішучі. Я не бачив покори, я не бачив їх розбитими, я не бачив їх переможеними, я не бачив їх такими, якими їх намагається зобразити російська пропаганда. Я бачив їх дуже хоробрими, я бачив їх готовність боротися, я бачив опір.
– Як вам вдалося співпрацювати з українськими барабанщиками і як на це відреагувала публіка?
Валеріу Боркош – Це теж був виклик. Я записав своєрідний прев’ю, тобто звукову симуляцію концерту в коротшому форматі, з кожною піснею, яку я надіслав кожному барабанщику, і деякими вокальними нотами, які ми додали до кожної пісні з деякими мінімальними вказівками, коли це було збільшення темпу, акселерандо або пауза. Кожен отримав цей запис. У той же час, я намагався пристосуватися до їхнього стилю, намагався прислухатися до них, робити паузи або збільшувати енергію відповідно до їхнього темпу, тому що урешті-решт, це було важливо для них. Я казав усім, що головне, щоб вони добре провели час, що цей проєкт задуманий насамперед для них, і що головними героями цього звукового мосту є вони, а я просто прийшов висловити свою підтримку і захоплення. І щоразу це створювало музичну та людську енергію, дійсно дуже інтенсивну та зворушливу.
– Чи були моменти, коли ви злякалися чогось під час цього туру Україною, їздили в броньованих машинах, потрапляли під обстріл, пережили тривогу або переривали концерти?
Валеріу Боркош – Мені пощастило не бути свідком таких серйозних подій. Були моменти, наприклад, в Одесі. Коли я приїхав у місто почалася повітряна тривога, потім я прибув до місця концерту і мене зустрів організатор, який сказав, що мені пощастило, бо ракети щойно пролетіли над Одесою, але не впали в місті. Однак вони якось прямували до прикордонного району з Молдовою, практично звідки я приїхав. Тож я якось зумів уникнути більш небезпечних ситуацій. Водночас я не відчував, що перебуваю в небезпеці, але я радий, що, можливо, для моєї психічної цілісності я не зазнав серйозних бомбардувань або більш інтенсивних подій. Водночас я таки провів одну безсонну ніч у Львові, найбільшому місті на заході України, де 8 годин поспіль лунала сирена. Практично це була для мене біла ніч, бо я не звик до цього, було чути далекі вибухи. Я не їздив на бронемашинах, але я маю багато історій від солдатів, з якими спілкувався, кожен з яких мав дуже цікаву і дуже зворушливу історію. І хоча вони пережили різні дуже складні ситуації, якимось чином у них був вогонь і блиск в очах, надзвичайна рішучість. Певним чином ми показали взаємну вдячність один одному. Я дякував їм за те, що вони боролися і за Румунію, а вони дякували мені за те, що я це розумію. Не так багато людей це розуміють. Була також своєрідна радість і за результат виборів в Румунії. В Одесі організатор, який був власником клубу, навіть сказав мені, що коли дізналися результат виборів в Румунії, вони святкували і були дуже раді цьому. Нашого президента там добре знають і цінують, знають про його біографію і про його підтримку України.
– З усіх почутих історій, чи не могли б ви коротко поділитися з нами однією, яка справила на вас найбільше враження?
Валеріу Боркош – Їх було декілька. Мене дуже вразив той факт, що деякі солдати, які перебували у 15-денній відпустці, яка надається раз на 6 місяців, тобто двічі на рік, використовували ці дні або для виставки фотографій, які вони зробили на фронті, або для того, щоб взяти участь у концерт, будучи музикантами, приїхати і за ці 15 днів записати свій альбом. Було багато зворушливих історій. Я дізнався, наприклад, історію одного чоловіка. Як ви знаєте всюди і у нас, а особливо зараз в Україні всюди є пандуси для людей з обмеженими можливостями, тому що, на жаль, є багато людей, які були поранені на війні, звідки повернулися інвалідами. Одна з історій досить сумна, її мені розповіла менеджерка однієї локації. Один з її підлеглих, якого вона використовувала для різних будівельних робіт і ремонту всіляких речей, отримав завдання побудувати пандус, щоб люди з обмеженими можливостями могли потрапити до приміщення. Він побудував той пандус, але він був лише два метри завширшки, а за законом він мав бути 2 метри 20 сантиметрів. Директорка наполягала, чоловік нервував, була невелика сварка, але врешті-решт він зробив пандус як того вимагав закон – 2 метри 20 сантиметрів. Сумно те, що цей чоловік потім був мобілізований, пішов на фронт, воював у Курській області і, на жаль, повернувся інвалідом, повернувся на інвалідному візку. І перше, що він зробив по поверненню, приїхав на цю локацію, де менеджерка наполягала на ширині пандуса, і сказав: “Я радий, що ви наполягли”. Він практично побудував інвалідний пандус і для себе. І ще я хочу сказати щось про людей, які були покалічені. Щось, що мене дуже надихнуло. Я бачив одного чоловіка, який втратив ногу. Йому ампутували ногу і він ходив на металевому протезі, роботизованому, мав штучну металеву ногу. І на цій нозі у нього був плюшевий ведмедик, який якось висів на цій нозі і дивився в бік, ведмедик коала. І якось мені здалося, що цей образ підсумовує їхній дух і їхнє ставлення, яке полягає в тому, що вони побиті, вони покалічені, але вони не переможені, вони не здаються. Вони зберігають почуття гумору, позитивний настрій, впевненість у житті та непокору агресору.
– Ви б поїхали чи ще поїдете в Україну, поки не закінчиться війна?
Валеріу Боркош – Спочатку, я маю на увазі до цього туру, я думав, що це буде одинична подія, одиничний захід. Але пізнавши тамтешніх людей і бачачи їхнє ставлення та їхню рішучість, я подумав, що ця подія має бути регулярною і гадаю, я майже переконаний, що це відбуватиметься двічі або хоча б раз на рік. Наступного разу, ймовірно, навесні, я спробую охопити більше міст, залучити більше людей і зробити це більш продуманою подією.
– Наприкінці інтерв’ю, Валеріу Боркош, я хотів би згадати назву гурту K not K. Раніше він називався Karpov not Kasparov. Я хотів би спитати Вас, чи не думали Ви тимчасово змінити назву гурту на V not V, тобто Володимир, а не Владімір.
Валеріу Боркош – Дуже цікаво. Безумовно, це було б цікаво. Перш за все, це цікава історія, назва Karpov not Kasparov, тому що я завжди говорив, що це просто жарт. Ми завжди віддавали перевагу Каспарову, який був борцем проти диктатури, виступав проти Путіна, став дисидентом, представником вільного світу і вільного мислення, тоді як Карпов був більш мовчазним або своєрідним співучасником диктаторської системи. І саме тому після початку війни я вдався до скорочення на K not K, щоб хтось не подумав, що я прихильник Карпова. Цікаво, що один з барабанщиків, з яким я працював в Одесі, також журналіст, Ярослав, брав інтерв’ю у Карпова на шаховому турнірі, який проходив в Одесі. Це було незадовго до війни і він розповів мені, що мав приїхати Каспаров, але через те, що приїхав Карпов, Каспаров відмовився їхати, тому що вони представляють діаметрально протилежні полюси. V not V звучить дуже добре, і, безумовно, Зеленський є натхненням і фігурою, символом стійкості і того, що українці не здалися, не втекли від небезпеки і не дозволили себе залякати. Саме з такою думкою, з таким відчуттям і з такою впевненістю я повернувся з цього туру.
