130-ту річницю від народження Олександра Довженка відсвяткували у Клуж-Напоці
Українська спільнота міста Клуж-Напока 6 квітня зібралася на події «130 років від народження режисера та письменника Олександра П. Довженка», яку організували та провели місцева філія Союзу українців Румунії у співпраці з відділом української мови та літератури філологічного факультету Клузького університету імені Бабеша Бояї
Христина Штірбець, 18.04.2024, 08:42
Українська спільнота міста Клуж-Напока 6 квітня зібралася на події «130 років від народження режисера та письменника Олександра П. Довженка», яку організували та провели місцева філія Союзу українців Румунії у співпраці з відділом української мови та літератури філологічного факультету Клузького університету імені Бабеша Бояї. Український письменник, кінодраматург, художник Олександр Довженко (1894-1956) є найвідомішим українським режисером ХХ століття на думку як українських, так й іноземних дослідників. Він є єдиним, що за умов тоталітарного сталінського режиму насправді став митцем світової величини, ім’я якого входить у всі енциклопедії та антології світового кіномистецтва. Його вважають «Гомером кіно», його називали «поетом слова і кадру, віртуозом монтажу», його кінопоеми були визнані світовою кінокритикою «шедеврами світового кінематографа» та викликали захоплення у таких особистостей як Чарлі Чаплін. Довженко, на думку фахівців, є «філософом, володарем душ, людиною, що стоїть над простором і часом і уособлює собою радощі й болі свого народу», бо він, звертаючись до святих понять і переосмислюючи вічні проблеми, говорив та оспівував рідну українську землю та її роботящих і простих людей. Трагічне життя митця, його творчість багато в чому є відображенням трагічної історії українського народу, а тому цікавить не тільки студентів та молодь, а й всіх, кому небайдужа вітчизняна культура.
Про евоюцію сільського хлопчика у світового маштабу кінотворця та першовідкривача цієї галузі в Україні йшлося в роботі «Життєвий і творчий шлях Олександра Довженко», яку румунською зачитала студентка Анастасія Федурян. В першу чергу дівчина зазначила: «Олександр Довженко, відомий також як “перший поет кінематографії”, залишив свій неповторний слід у світі кіно. Його оригінальний та інноваційний погляд дозволив перенести кінематограф за межі класичних підходів, характерних для радянської епохи. Обираючи шлях експериментів у мистецтві та досліджуючи нові методи кінодискурсу, Довженко вніс свій вагомий внесок у розвиток та розмаїття цієї галузі мистецтва.» Доповідачка, розповідаючи про значення кінотворчості Довженка, згадала найкращі його стрічки і ті відгуки та відзнаки, які вони отримали, як на Батьківщині так і за кордоном. Цьому митцеві довелося жити і творити у часи жорстоких репресій, яких не вдалося уникнути навіть йому – визнаній особі з державними відзнаками і нагородами. Найбільшим «гріхом» письменника в очах тоталітарної влади, на думку студентки, була «повість, яка описує трагедію українського народу в роки Другої світової війни, трагедію, яка розглядається з кількох точок зору: філософської, моральної та етичної.» Йдеться про твір «Україна в огні», за яку Довженка звинуватили у зображенні «не повної перемоги ленінізму», закинули в націоналізмі, звільнили з посади директора Київської кіностудії, перевели до Москви і відірвали від рідної України, заборонивши туда повертатися. Про пережиті тоді та потім приниження від колег і знущання від влади, про свої почуття і біль він пише у «Щоденнику», який відкриває нам Довженка чутливого і вразливого, відданого своїй українській землі та мистецьким переконанням. «О. Довженко залишиться в історії української культури не лише як геніальний режисер, але й як зразок митця, змушеного творити в умовах тоталітарного режиму. Його доля тим більш драматична, що обидві сторони його звинуватили у державній зраді, а він не зробив нічого іншого, як відтворював красу та висловлював надії на кращий світ кожним своїм твором», – підкреслила доповідачка.
Про згубну, фатальну роль кіноповісті «Україна в огні» (1943) в житті й творчості Довженка йшла мова і в документальній стрічці про цього митця. «За неї він розплачувався до кінця своїх днів», – стверджують автори та детально ознайомлюють з хронологією створення цього твору, її викраденням, забороною та наслідками цькувань Довженка партією, лідерами, колегами та особисто Сталіним. Він поплатився за спробу розказати правдиві причини та наслідки тяжкої ситуації, в якій опинилися українці на їхній землі під час бойових дій і окупації 1941-1943 років. Довженко був свідком заподіяного лиха, коли перебував на фронті в якості військового кореспондента, гостро переживав всі втрати та майстерно відобразив всю глибину ситуації. Та правда в ті часи була не тільки непотрібною, але й небезпечною. Кіноповість було заборонено до друку, а на спеціальному засіданні політбюро правлячої партії комуністів відбулося «кремлівське розп’яття» автора. «Там мене було порубано на шмаття і окривавлені частини моєї душі було розкидано на ганьбу й поталу на всіх зборищах… Я тримався рік і впав. Моє серце не витримало тягаря неправди й зла», – так пише у своїх згадках про цей період сам Довженко. Кіноповість повністю було опубліковано у 1966 році, а в 1967 вдова Довженка відзняла кінострічку російською, в якій навіть не згадується про те, що події відбуваються на Україні.
«Кіноматографічний всесвіт Олександра Довженка» була тема презентації доктора-лектора Міхаєли Гербіл, де після стислої біографії Довженка розглядаються в хронологічному порядку його здобутки в галузі кіномистецтва. Після «Звенигора» (1928) та «Арсенал» (1929) з’являється «Земля» (1930), яка «виводить українське кіномистецтво на міжнародний рівень, і приносить Довженкові заслужену світову славу… Саме 1958 року на всесвітній виставці кіномистецтва у Брюсселі найповажніші кінокритики і кінознавці з двадцяти країн до переліку дванадцяти найкращих фільмів світового кіно внесли і Довженкову “Землю”». Наступний фільм «Іван» (1932) «зазнає численних несправедливих нападок, його знімають з екрана, а Довженка звільняють з роботи.» А вже 1935 року Довженка відмічено високою державною винагородою (орденом Леніна). Тоді ж на екрани виходить «Аероград», за нею – героїчна епопея «Щорс», яку відзначають Державною премією СРСР в 1941 році. Довженко ще багато працює під час війни та після неї, викладає, створює крім прозових творів та теоретичних статей, п’єси і ряд кіноповістей та кінострічки. Найбільш відомою є автобіографічна повість «Зачарована Десна», яка, на думку викладачки, «стала художньо-філософським осмисленням народного буття, тісно переплетеного з чарівною українською природою». Найкращою демонстрацією таланту Довженка на зустрічі став перегляд колажу уривків з чотирьох стрічок цього режисера, які містили найкращі його кадри. Підібрані кадри є сильним та переконливим засобом висловлювання, який і в наші часи не втратив здатності чарувати, захоплювати та переконувати.
В завершальному слові подяки пані Наталія з України зачитала декілька уривків з листів Олександра Довженка своїй матері та сестрі. Після ознайомлення з ними вимальовується людина, дуже відмінна від образу, створеного за радянські часи. Сильне враження справляє такий уривок: «Висохла голова од утоми, все пишу да думаю, тільки думи в мене не веселі. Як згадаю, скільки нашого народу навіки вічні погибло у війні — душа кров’ю обливається і болем. Скільки покалічено, замучено, розлучено. Скільки зла, ненависті, помсти посіяно, скільки отруєно душ — не знаю, чи думаєте ви про все це. Краще не думайте, простіше буде жити…». Людям такого складу важко пристосовуватися та притворятися. Правдиві погляди Довженка не важко побачити і в його творах, не дивлячись на вимушену присутність в них усіх відповідних елементів пропаганди і прославляння. Ніякі тодішні догми і обмеження не змогли затьмити розмах його новаторства і таланту, а правда і велич його творчості була і є вищою за радянські політичні переконання та стандарти. Не дивлячись на плин часу та розвиток технологій кінострічки Олександра Довженка залишаються шедеврами, а ми продовжуємо шанувати та вивчати цю незвичну постать української культури.
